У ЛІКАРНІ
Юрію Збанацькому
Живу я серед радостей одужання
Й серед страшних печалей умирання.
І що, скажіть, тепер судилось, друже, нам?
Хто нині упаде на поле брані?
Сьогодні ж ані вибухів, ні пострілів,
Ні вилазок нічних та операцій.
До всього, видно, ставлячись загострено,
Ми просто притомилися у праці.
І розкошуєм на дозвіллі білому,
Коли сердечні відступають болі.
Можливо б, не дошкульно так боліло нам,
Та в світі кривд людських іще доволі.
Від розповідей Ваших оживаємо.
І щемне щось витає наді мною,
Коли далеку юність переймаємо,
Що ланню промайнула золотою.
Як хмари, відлетять думки похмурі,
І ми, нівроку, сміємось помалу,
Бо Ваш односельчанин славний Гурій
Провчив гарячу дівчину й зухвалу.
Говоримо про те, що жде попереду,
Про ночі партизанські й комнезами…
Як рідні, по неділях та по середах
До Вас ідуть колишні партизани.
Ліси із-під Чернігова, Житомира
Летять до нас, мов вершники, наметом.
І я у Вас в палаті – другим номером,
Як той, що вмер колись за кулеметом.
В цей медсанбат ми з вами ненадовго,
Відступляться “канікули” набридлі,
Бо як же там без нас нові дороги,
Бо як же хлопці там без нас у битві?
(1 votes, average: 5,00 out of 5)