Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







МАКАРІВСЬКИЙ ЯР

І степ, і літо, й сонце яре,
Долина Висі дорога…
І що мені із того яру,
Що крізь дитинство проляга?

І що мені із того світу,
Що обіймав мене в степу?
І що мені із того квіту,
Що розцвітав у ніч сліпу?

І що мені тривожний клекіт,
Що з вітру витужив орел?
І що мені ті дні далекі,
Первопочатки джерел?

В яру густий туман світанком
Заводить з сонцем дивну гру…
А думи, думи-спогаданки,
Як бусли, ходять по яру.

Стара верба моє там слово,
Ще не народжене, гойда.
Там ціле літо, до покрови,
Колгоспна бродить череда.

Там чорноока чередничка
На мене глянула з-під брів,
Щоб не одну на спав я нічку,
І дивувався, і яснів.

Питав у сонця, трави чини,
У річки, яру і верби
Своєї радості причини,
Причини світлої журби.

Спиняв я перекотиполе,
Щоб не забрьохалось в росі,
І слухав: падають додолу
Дзвіночки в жовтому вівсі.

І підпадьомка-перепілка
Мені повідала, чудна,
Що за горою Краснопілка,
А там – незнана далина…

А яр мій, кажуть люди, зроду,
Крім чебрецю та інших див,
Для спраглих мав джерельну воду
І кремінь для вогню родив.

Бо що без кременю кресало?
Як без дощу родючість піль,
Дурне, немов без хліба сало,
Пусте, як бубон без весіль.

Тож наші люди в лихоліття
Ішли за кременем у яр,
В лютневий холод і поліття
Із нього добували жар.

Брунатне, з прожилками, синє,
А то неначе голубінь,
Й понині, кажуть, те креміння
Виходить із земних глибин.

Весняні грози в схили били
Й вихрилися за оболонь.
Солдатська у яру могила,
На ній вночі горить вогонь.

Не раз прийду в розкрилля яру
Та розділю гірку біду:
Тут розстріляли комісара
У сорок другому году.

Що притягає блискавиці?
Чи кремінь той, що в глибині,
Чи серце, що безстрашний лицар
Звогнив у праведній борні?

В проваллі люди глину рили,
А ми знаходили, малі,
Біля солдатської могили
Гранчастики в рудій землі.

Нащо вже і дядьки-бувльці
Дивилися на “олівці”,
На ті кристали п’єзокварцу,
Як на нікчемні камінці.

Не цвях та штука чудернадська
І не зубок від борони.
Хіба й того, що гарна цяцька,
Щоб утішались пацани…

…Літа, літа, як хмар отара,
Подаленіли, пропливли.
А вже на схилах мого яру
Машини дужі заревли.

Вже тут я не знайду і сліду
Тієї давньої краси.
Ходжу над яром, як сновида,
Нові сприймаю голоси.

І степ, і літо, й сонце яре,
Долина Висі дорога…
І що мені із того яру,
Що крізь дитинство проляга?

Моя верба вже сива стала,
А джерело ще жебонить,
І яр мій родить для “кресала”,
І роду не порвалась нить.

Я і сліпий до тебе втраплю.
Рости, мій світоньку, рости!
Та тільки дай мені хоч краплю
Первопочатків чистоти.

Та тільки дай мені хоч трохи
Згадати давнє, та своє,
Щоб в ритмі нашої епохи
Я не забувся, хто я є.

Схиляюсь, п’ю з мойого яру
Джерельну воду із долонь.
А на могилі комісара
Горить вогонь, горить вогонь.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 3,67 out of 5)


МАКАРІВСЬКИЙ ЯР - БРОВЧЕНКО ВОЛОДИМИР