МОЯ СМЕРТЬ
Так хотів би я знать:
Чи ще довго прожить
На цім світі мені доведеться?
І коли моя смерть –
Порадниця зла –
Склепить очі, у груді упреться?
Чую: серце болить,
Зотліва й гомонить,
Б’є турботою стиснені груди.
Та журбі не турай,
Волю почуттям дай,
Бо юнацтво удруге не буде.
Не повернуться дні
У небесному тлі,
Що промінням світ заливали,
Що з початком буття
Силу, міць, завзяття
В твої груди вони подавали.
Ті рожевії сни,
Квітів пахощ весни,
Жар кохання навіки минеться.
На калині рясній
Соловей навесні
Голосочком дзвінким не заллється.
І минулося… Вік,
Як однісінький рік,
Промайнув і за обрій сховався.
Минув день, як у тань,
День пекельних страждань,
День останній дожить залишався.
Груди камінь здавив,
Біль дихання спинив,
Кров холола і серденько стало.
Потемніло в очах,
Огорнув смерті жах,
І істоти моєї не стало…
Як підстрелений птах,
Відчай, скрик на устах…
Ось дружина моя припадає:
“Встань же, встань, підведись!
На діток подивись!..”
Труп холодний блага, умовляє…
Ось і дітки стоять,
Мов листочки тремтять,
Білі ручки до мене здіймають:
“Тату наш дорогий!
Тату наш золотий!” –
Як дзвіночки гудуть, промовляють.
Довгі нари дають,
В домовину кладуть,
Підіймають на плечі повище,
Та в оселю мерців
Під журливий наспів
Понесли на сумне гробовище.
“Рідна земле, прощай!
Старця-сина згадай,
Я навіки від вас полинаю…
Рідні сестри, брати!
Сім’я правди нести
В час останній я вам завіщаю…”
[1925]
(3 votes, average: 4,67 out of 5)