У МУЗЕЇ ЛЕНІНА
Це – дім Його життя, буремного, як вік,
Безмежного, як світ, у розмаху своїм.
І люди входять в цей врочисто тихий дім
На площі гомінкій, Кремля невіддалік.
Пройшовши аркою затінений портал,
Вступають люди в світлу тишину,
В просторий, сяйний, добровісний зал,
Де пурпур прапорів освячує стіну,
Де, наче музики могутньої політ,
Перед людьми, які ввійшли сюди,
Розпочинається велична повість літ
Про путь і подвиг, думи і труди
Найбільшого Мислителя доби,
Учителя їх душ, Вождя їх боротьби.
Вони спиняються, вдивляються вперед
І бачать стягів пурпурове тло,
В яке вкарбовано знайомий силует,
Крутий, високий лоб, піднесене чоло.
І поруч на стіні розгорнуто навік
Столітній прапор, ветхе полотно,
Але, немов огню священного язик,
Пашить, і кличе, й клекотить воно.
Отак сто літ, сто літ тому назад
Над бруствером димучих барикад,
Боронених з останніх вже зусиль
На непокірній вулиці Бельвіль,
Він зводився в натруджених руках –
Паризької комуни віщий стяг.
Він, клич борні, не змовкнув у борні,
Він, сам вогонь, не згинув у вогні,
І ворог з держала його в бою не здер.
У домі Леніна піднісся він тепер,
Палаючи невгасно на стіні.
Робочі руки пронесли цей стяг
Крізь бурі й вихори, крізь шторми і тайфуни,
І нині в сяйві Ленінських звитяг
Звелося знамено Паризької комуни.
Воно, як Ленін, є живлющим і живим,
І люди, що прийшли до Вчителя учитись,
Стають в пошані перед стягом цим
І далі знов ідуть боротись і трудитись.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)