Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







ДУМКИ ПРО МОЮ СМЕРТЬ

I

думати про смерть
тілом, яке росте,
яке повне твердої крови,
як абрикоса чи кавун,
шукати серед цифр
абстрактних років,
що не мають значення,
років, які не будуть,
але які можуть бути вимовлені,
як велетенські суми грошей,
треба бути хворим або холодним,
який не встромляє мокрої руки,
непевний, чи знайде шорсткість паперових листків,
із неясним страхом про порожнечу

треба будитися лиш тілом серед ночі
і говорити : я не хочу, я не хочу, я не хочу,
відчувати всесвіт обмеженої краплини
з натягнутими поверхнями рідини,
і вдивлятися довго, і відчути
мікроскопічність амеб, яких не видно,
і зрозуміти аналогічно
безмірність одного дня

є зовсім нормально і логічно
нетерпеливитися, і кусати шкіру,
і боятися про недостатність часу,
який заспокоює спрагу

але, вдумавшись в рівчаки мого мозку,
оглядаючи звичайні вчинки людей
на берегах морів і басейнів,
на плечах доріг, в ліжках і в поїздах,
я навчився відрізняти смак,
не знаючи його назви :
я відчув, що спрага не всесвітня
і що неясне бажання одного пополудня
вміщає в собі скарб
нерозв’язаної таємниці

– дивлячись на абсурдні цифри
з довгими чужими прізвищами,
від яких в’яжеться язик,
родиться почуття жалю
одного осіннього пополудня

II

атлети вилітають в небо
краплями снігу в очі,
махаючи недорозвиненими крилами,
голими, рідкими руками:
в мільйонах грудних кліток
стискається тепле повітря
і відбувається процес лету і слави

мені властива необгрунтована заздрість,
косооке бажання бути першим,
я люблю бути частиною світу,
щоби світ був частиною мене

я люблю жити довгими томами вчинків,
які пов’язані в одну линву,
які тягнуться, як весна, дозріваючи,
які насичують товщем стравохід,
серед яких немає відступів
і не видно навіть набоки

тоді я розумію будинки архітектів,
купівлю гарних суконь
і завзяті обличчя хлопчаків,
тоді я провітрюю пом’яті груди,
від яких пахне нафталіною і молями,
і загоряю на сонці серед дівчат,
і цілую їхнє тіло білими зубами

як добре жити серед вітру
і пахучих хвиль спідниць,
чи літати атлетом в небо,
чи навіть надувати груди повітрям
і бути заздрісним з іскрами в очах!

сміючись, я зустрічаю похорони,
ждучи на брамах парків,
цілуючи радість волосся
і не розуміючи жалібних барв,
але вночі я мушу будитися,
дихати важко з криком, замотаним в устах,
і слухати пручання серця
в пальцях ребристих грудей

липке тіло порожнечі
лежить тоді біля мене,
і мене ссуть думки:
неясні, але про похорони

III

я є сам
серед людей і книжок в бібліотеці,
серед задуманих, вразливих на кроки, коридорів,
ковтаючи сухі куски хліба,
пишучи з закритими очима

на гамірних роздоріжжях я стою,
чи під високим небом,
чи серед тонких дерев миршавих парків,
питаючись, чи знає хтось
про картини в моїх очах,
про вітер під моїм одягом,
про гарчання голоду в шлунку,
не словами я питаю себе
про необхідність моїх думок,
моїх слів і повітря, яке зуживаю,
про важливість простору, який займає
густими тканинами і теплом моє тіло

я можу піти в кіно,
читати книжку, чи не думати,
я можу сісти в поїзд
і від’їхати в голубий тунель,
я можу кинутись під авто
і, почувши зойкіт гуми і гарячого металу,
перестати існувати,
як залишити непомітно кімнату

IV

вечір горить синім полум’ям,
холодним, німим, присипляючим:
хемічна реакція одного дня,
оксидація життєвого прагнення

з високих веж, де годинники,
падають самітні години,
деякі сумують очима,
проходячись під зеленими світлами

я розумію байдужі закони природи,
неминучість їхнього здійснення,
я розумію абсурд відчувати в грудях:
про центр всесвіту, вічність і важливість,
почуття Я, як кружляючої плянети,
про безперечне призначення до цілі

але можна стати глухим
до протяжного, безконечного звуку,
організм перестане нотувати
і пересилати в мозок вістку,
можна, будучи таким, жити,
заробляти на хліб, і женитися,
і навіть бути щасливим
блідим, наївним щастям

але мені властива
саме оця меланхолійність
хоч не хворої, та чутливої людини,
яка водить її по бульварах,
під голубими парасольками вечора,
я роблю враження від’їжджаючого
в далеку запорошену подорож,
покидаючи рожеві троянди
за залізним парканом і дружину,
заплакану, з обезформленим обличчям,
я прощаюся із стрілками годинників,
зеленими лавками і білим камінням доріг,
із привичками, які набуті роками:
бути разом з людьми і зацікавленим,
я побуджую, немов навмисне, жаль
через неминучість зостатися віддаленим,
бути, як в парку постать
кам’яного невідомого генерала

вечір завжди
має негативний вплив на людей
і чомусь спонукує їх
думати про старість і часами про смерть

V

я мушу признатися, що люблю,
дещо підсвідомо й суворо,
вставання ранком, і руханку,
і навіть повні таємниць дні,
я люблю біль у м’язах і здорову втому,
яка штовхає в свіжий короткий сон,
я мушу признатися, що люблю
навіть місто, і розмоклі обличчя негрів,
і навіть холод, і голод, і невдачі,
і біль, і ампутацію кінцівок,
я навіть люблю оту непевність і відповідальність,
яка іде з життям

я часто говорю такі слова,
немов молюся до мертвих карток паперу,
немов думаючи, що хтось вимовить
слово, на яке чекаю

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 4,33 out of 5)


ДУМКИ ПРО МОЮ СМЕРТЬ - ТАРНАВСЬКИЙ ЮРІЙ