РОЗМОВА З ПРЕДКОМ
Миколі Руденку
Москва. Червона площа. Глупа ніч.
І він край вежі Спаської, узбіч,
На варті став, почесної сторожі
Прибулий воїн. Зорі зловорожі
З-під неба блискають, як синій лід.
Вітри сердиті, збуривши в похід
Сніжинки гострі, глухо завивають.
На лобне місце душі прилітають –
На купи тіл, відрубаних голів
За Йванів Лютих і Петрів, Павлів.
Зубцями Кремлю, наче вовча зграя,
Вся площа шкіриться; різня безкрая,
Зухвалий крик сокири, скрик ножа.
Холоне кров і крушиться душа
У вояка почесної сторожі,
Що мов завмер край Кремлю огорожі.
Нараз із виру, з хижих завирюх,
Йому з’являється незнаний дух
І твердо йде, простуючи на нього.
– Спинися! Хто ти? – поклик вартового
Вдаряє привида в лице бліде.
Навколо хуга і реве, й гуде,
І мовби з ніг напорою збиває,
Неначе Кремль вергаючи в бекрає.
– Пароль! Пароль! – викрикує вояк.
“Я предок твій. Пробивсь неабияк
До тебе в це кровопролитне місто”, –
Промовив дух, наблизившись імлисто.
– Спинись, прибульче! І пароль промов!
Хто ти? Відкрийсь! Я вимагаю знов, –
Кричить вояк почесної сторожі.
І з автомата кулі зловорожі
От-от готові ринути вперед
На гнучу постать – ніби очерет
З-понад Великого, в розпуці, Лугу.
“Я предок твій. Пробився крізь наругу.
На площі цій позбувсь я голови
В лабетах лютих царської Москви.
Тепер до тебе стомлено і кволо
Йду триста літ, нащадку мій Миколо.
Почув я тут, на варті ти стоїш,
На цівку втиснувши багнетий ніж
І зарядивши вогнепальну зброю”.
– Не знаю предків я! Коли порою
Стою край вежі, я гляджу вождів,
Наркомів, Сталіна і поготів. –
“Нащадку мій, дурний-дурний Миколо,
Поглянь у душу. Як там пусто й голо!
Невже забув ти запорозький рід?
Палкої крови променистий звід,
Що оживляє парості народу?
Кому ти служиш, виродку? Відроду
Невже не відав, хто ти й відкіля?
Ачей, донецька нарекла земля
Тебе твого ж прапращура найменням,
Щоб ти не згинув у житті буденнім,
А ти, забувши родичів своїх,
Себе поставив, москалям на сміх,
Охороняти цю стару в’язницю,
Тюрму кремлівську, хижу руйнівницю
Держав, народів…”
– Стій! Мовчи! Мовчи! –
Кричить вояк, на мушку беручи
Незнаний привид із густої ночі.
Навів, потиснув… Просто межи очі
Пускає кулі темний автомат.
Але стоїть, уявніший стократ,
Прибулий дух і злегка головою
Хитає з докором, новітню зброю
Відвівши набік помахом руки.
Мовчить вояк, рішучий, нехиткий,
Та неспроможний зупинити предка,
Що йде на нього – наче вагонетка
Повільно й певно котиться з гори.
– Чого прийшов ти, зайдо? Говори!
Мене своєю з’явою зруйнуєш.
Я – член компартії! Парторг я! Чуєш?
Відходь, бо скоро прийдуть сторожі.
Не сміють люди входити чужі
Сюди в цей час, на площу коло вежі. –
“Ага! Злякався? Щоб тиски ведмежі
Тебе в обійми кігтьми не взяли,
Не потягнули на поталу мли.
Чого стовбичиш на чужих воротях,
Де вив історії жорсткий протяг,
Де з волі й примхи лютого царя
Мільйонами гасла провідна зоря?
Вертайсь додому! Там волають люди
У пастках підступів, обмов, облуди.
Ставай на прю із Кремлем, повставай
І визволяй з неволі рідний край!”
Хитнувсь вояк – і слово ваговите
Його вже валить… О непевний світе!
Хитнувсь вояк, московський вартівник,
Розкрив уста… І привид нагло зник.
(3 votes, average: 3,33 out of 5)