Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові






РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ

І
Труський, як лихоманка, дощ.
Осіння ніч, їдка та чорна.
І б’ється на квадратах площ
Людина й тінь її потворна.
Ідуть вони. Спокійні. Вдвох.
Плекають впевненість глибоку,
Що десь дано їм аркушик підлог,
Де вільно ставити
крапки сухого кроку
І не боятися
крапок над власним “і”,
Писать собі, читать собі свій вирок,
В брудний конверт
брудних кватирок
Сховавши свідчення свої.
В смердючому, в плескатому конверті
Заховано слова дрібних тремтінь та мук.
І пані Вічності, шановний пані Смерті
Заадресовано до їхніх власних рук.
І так лежать листи,
життя малі цидулки,
І труситься над площами сльота,
І розбігаються в усі кінці провулки,
Немов рядки предсмертного листа.
Я теж іду.
І ось уже я вдома:
Хрещатик, № 50.
Я зупинився. Постать невідома
Заходить теж сюди
і не верта назад.

На сходах пахне цвіль і сеча,
І купи тьми гниють в кутку.
А я несу на утлих плечах,
Як чадну лампу, голову важку,
І серця виссаний кавалок,
І тіло втомлене своє, –
І наді мною дім встає,
Мов божевільний катафалок.
На нього мовчки і без руху
Кладеться поверхів труна,
І гостро колеться на скалки тишина,
Струмком тонким снується біля вуха.
Всі двері замкнено.
Опущено фіранки.
У скриню запхнуто злигодну тишу й мир.
І на шнурку метляється пухир
Налитої ріденьким світлом склянки.
По сходах щойно хтось пройшов,
Бо чую судорожний подих,
І шамотню широких підошов,
І як шуршить об стінку одяг.
Якийсь підпилий шалапут,
Бо для відвідин пізно доста!
І раптом зворухнувсь,
ожив холодний кут,
І вийшла звідти темна постать.
І бачу я туманний обрис тільця,
Що з закутка ступило наперед,
І через тільце – чорні бильця,
Іржавий сходів парапет.

ІІ
Стоїть, зіпершися на трость,
В старенькім синім віцмундирі…
– Чого вам треба, ваша мосць,
В моїй неприбраній квартирі?
І поповзли дві п’явки брів,
І два шматки м’якого м’яса
Проплямкали пробачливу гримасу,
Нужденну посмішку й привітних пару слів.
І то ж: не сни химерні сняться, –
Вони відснилися сливе, –
І вир яких галюцинацій
Сухі клітинки мозку рве?
Я запитав:
– Ви хто такий,
Що стурбували супокій?
Чи то не вас на вулиці я стрів?
Чому ви не спите
і хто вас пробудив?
– Ночі сухі. Сни сухі.
В петлях вулиць заплутався крок,
За які гріхи,
за чиї гріхи
Мені серця дано шматок?
Воно задихнулось,
воно звиса,
І слина тече з язика.
Така кров’яна дешева ковбаса
Шкварчить на блюді кабака.
Великий,
величний,
російський кабак
І розжоване серце моє!
Синя габа, від петлі габа
На серці у кожного є.
Кожен серце кричуще своє розіп’яв
На столах кабаків,
на хрестах перехресть,
І ніхто не закрив
і ніхто не сховав
Язви велику честь.
Язва віків,
язва століть,
Благословенна язва та
На тому ж небі процвіта,
Де й п’ятикутний знак горить…
– Ти брешеш, тінь,
ти брешеш, тінь!
І гниль із слів твоїх тече!
Наш день, що знявсь у височінь,
Не на твоє зіперсь плече.
І язв твоїх беркі герби
З сердець здирали ми.
Віддали кабаків доми
На самосуд юрби.
Ішла юрба, моя юрба,
Не бруком – по серцях!
Розбито пень, ущент, упрах
Великий твій кабак.
І марно намагався ти
Ховать свої герби. Ламали людям ми горби,
Щоб вирівнять хребти.
Коли ж зламався, то впади
І серце з рук роняй.
Ми звикли з’єднувать ряди,
Бійців личить щодня,
І нести серце, як трофей,
Порубаний в боях,
Як славний стяг,
почесний стяг,
Цей знак живих людей,
Знак вітру, бурі й зненавид,
Вогню й заліза гордий слід…

ІІІ
– Б’єте в громохкий барабан,
У барабан із людських шкір!
В людей замало в серці ран,
Зате багато дір.
І то не вітер – протяг то
В грудях людей свистить.
Не змиє і не змив ніхто
Клейна з людських лахміть…
– Клену і рву твоє клейно!
– Не рви, бо я – то ти,
Бо ти і я – завжди одно,
І нам у парі йти.
І тінь моя країною бреде,
Столика тінь оця,
І не зустріла ще ніде
Зачинені серця…
Я на банкет безумства й глупства
Несу в кишені серце й карт
Колоду повну.
Милий жарт,
Дотепніший за самогубство!
І в кабаках землі веду одчайну гру,
Як божевільно п’яний банкомет.
І трьох партнерів я собі беру:
То вбивця, шлюха і поет.
І карти кидаю з руки
На лишаї процвілі столика,
І ніч розлазиться в боки,
Мов чорні вени в серці алкоголіка.
І вбивця перший робить знак, –
Стиснув у руку похололу,
Мов круглу рану, мідяний п’ятак,
І ми згинаємось до столу.
Повія в банк для гри дарунок,
Мов перстень, здерши з губ, дає, –
Дання невитворне своє:
Смердючий шлюхи поцілунок.
Поет блідий сидить між нами,
За столиком, на самому краю, –
І частку сплачує свою
Дешевими й фальшивими словами.
Зім’явши серце в довгих пальцях,
Найбагатіший я між них…
О, серце,
серце,
не печалься;
На ешафот столів брудних
Кладу тебе, нічну офіру,
Серед вселюдського трактиру,
І граю партію свою,
І програю,
і завше програю…
Лишаю серце на столі,
Нехай лежить у бруді плазма.
Усі вітри землі,
всі подихи землі,
Немов натхнень надлюдських спазма,
Стискають горло, в груди б’ють,
І ніч кінчається,
й мені лисніє путь…
Але не знаю я, куди тепер іти,
Коли у грудях цупко – тиша,
І бідне серце – бідна миша
Не прогриза тупі кути…
Й не треба знати!
Я пройшов
Багато кабаків,
і більше ще церков
І цвинтарів країн.
Ніде нічого не знайшов,
Крім серць пощерблених, і звихнутих голов,
І зігнутих колін.
А я шукав (чи то верзеться?)
І слів, і женщин, і уяв,
Лише одного не шукав:
– Загубленого серця.
І під сльоту нічних хвилинок,
Серед брудного кабака,
Не простягав, як руку жебрака,
Незграбний серця втинок.
Благословенна кішл імла
І сухоребрих стін осуга!
Худа печаль, і довга туга,
Мов потопельник, пропливла.
Але приходять рівні ранки,
Часи уважності,
години самоти,
І потрясаєш: тіло ти,
Машинко лихоманки!
І подаєш до герцю знак ти,
І марширують по мені
Упевнені, нахабні такти.
І я тебе не переможу
Ніяк, ніколи і ніде…
І серце в путь мене веде,
І я не йти – не можу…

ІV
Він замовчав,
і губи труться білі,
І очі розкрива, мов вікна зачапілі,
І чоловічок, наче чоловік,
Зіперся на лутки запалених повік,
Як гострий орден в грудь худу,
Вчепилась лампа в тьму.
Я в очі зазирну йому
І одійду.
І зникає час, і буде тиша
Шукати, де лягти…
– То тінь твоя
за тінь хреста святіша?
А що нам хрест,
і що нам ти?
На смітниках чужих
твоя сконала Русь
Собакою голодною й худою.
Твій юродивий пристав Іісус
В вінку з шипшин
не стане наді мною.
Святий городовик
і пристав нищих душ,
Цей лицемірний бог
Распутіна й Малюти,
Мене не подола,
за ним я не піду
В його нудний участок для покути.
І я знущаюся, глузую і сміюсь
Із цього сторожа смиренності й моралі,
З наглядача тюрми, що ви її назвали
Струнким і ясним словом – Русь.
Мені не храм –
бордель твій і трактир,
Запльовані столи –
мені не сповідальні,
Ненавистні мені
акафісти печальні,
Насадні молитви
твоїх холопських вір.
Тримай же серця випнуту гилу
Безсилими і хтивими руками,
Як синій жмут кишок,
тягай попід ногами
Потворну тінь свою,
Потвору і гнилу.
І всі слова твої –
то шорох тих інерцій,
Що зсовують серця людей набік,
Тому влютовуєм ми в ребра кожне серце, –
Так цвях вганя в будівлю будівник.
Ти кажеш, що я твій, а я клянусь –
готовий
Дволике серце розламать навпіл
І дати псам напитися із жил,
Коли є крапля там
твоєї злої крови.
Я знаю – ти живий,
я знаю – ти не здох;
Кричу,
кричу тобі я:
доки
Ще шкутильгатимуть лякливо кривобокі
Серця людські по трьох сажнях підлог,
В тинькованій труні, в коробочці труни,
Ковтаючи слова горлянками вузькими?
І дикі, як одчай, припадки тишини,
Ці діри в вічність, ломляться під ними.
І клоччям котиться із уст і піт, і слизь,
Із уст, що випнулись глибоким, чорним
колом…
І зашморгом шляхи всі заплелись
Оцим христосикам, хлистам і богомолам.
Столоначальники, убивці, сутенерики,
Раби раба і служники слуги,
Сини російської великої істерики
І всеросійської великої нудьги,
Всесвітнє падло і вселюдська гнусь,
Здихайте у своїй зачиненій конурі!
Повстала у вогні, в пожежі, герці й бурі
Вкраїна інша й інша Русь…
І що,
і що тепер мені
Твій зойк, твій біль і зненавида?
І мево лампи, як сновида,
Пройшло повз мене в тишині.
І було чути, як парує вільгість,
І випар тьми, мов тінь густа, застиг,
Тлетворна тінь, де сіпається тільки
Скажений живчик на кістках сухих.
Не заховає хижа тьма
Відблиска глухої муки,
І Достоєвський сухорукий
Горбатий лоб, як брилу, підійма.
І мружаться, мов ласі звірі, вилиці
І рот слова несказані жує…
Серце,
тихе серце моє, –
Той помиливсь, хто не милиться.
Тож хай сьогодні швидше буде вчора,
І в двері хай твої не стука гість нічний…
Як штопор, в горло коридора
Вкрутився протяг довгий і в’юнкий.
Шарпнувшись, тіні стали строго
В чіткі і правильні ряди,
І темний круг…
Вдивившися туди,
Я не побачив там нікого,
Лиш пліснява полізла по стіні,
Де звикла з року в рік тулитись.
Спинялись, – не могли спинитись
Дрібненькі хвилі маячні.
Але все стало просте й звичне:
Пошарпана підлога й стіна,
І лампа на стіні, й простора тишина,
І водогону стукання ритмічне.
І кожен стук – життя міцного знак,
Життя земного, простого, як подих.
І серце так мені сказало: “Так”,
І вітер шелестів по сходах…

П і с л я с л о в о
Читальнику! Вельмишановний мій!
Невже ж насправді це лише цинічна містика,
Розхристана, без фігового листика,
Симптом моїх психостеній?
О, ні, бо я не гірш од Вас.
Сам знаю твердо, аж на диво,
Що бачить привиди в наш час –
Невитримано і шкідливо.
Тому – це так собі, чи вправа, чи прийом,
Бо вчити тут когось я не бажаю зовсім;
Адже ж не йти ж на тебе напролом.

1928. ПОЕЗІЇ. Київ, “Книгоспілка”, 1930.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 2,00 out of 5)

РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ - БАЖАН МИКОЛА