ДОНЬКА БЕЗ ІМЕНИ
Пролог
Душею злинувши увиш,
Під попелищем ти лежиш
Без гробика і без хреста.
А я верстаю чужину,
А я терни кляну, кляну –
І присягає в серці мста.
Ти в колі прип’ятських лісів,
Зелений слухаючи спів,
У споминах дерев живеш.
А я, охмарений, що мить
Борю-долаю вочевидь
Мою печаль без меж, без меж.
О рідна донько! Одноденне,
Моє немівне янголя!
Прилинь, прилинь сюди здаля,
Торкнися ручкою до мене,
Відчутним подувом пройди,
Моє чоло прохолоди.
І
– Про наш постій довідавсь ворог…
Прощай, Оксано. Йдем у ліс… –
І темні смуги брів суворих
Переламалися навкіс.
Гордій стоїть, а думи хмурі –
Як блискавки на вітру зрив;
Стоїть – як дуб, відпорний бурі,
Що вглиб коріння запустив.
Лише по жилах буйнограєм
Гаряче оливо пливе –
І серце рвійко калатає,
І тихне, ніби неживе.
Та пасмо болю розплелося,
Коли вона (тепло – з очей)
Устала з ліжка, і волосся
Побігло хвилями з плечей.
Вона спішить, його дружина
(Синіють жилки ніжних скронь),
Не ламле рук, іде неспинна
І не збентежена, либонь:
“Тікаєш сам? А я?”
“Оксано!
Ти скоро ж… матір’ю…”
“О, так!
Але чому занадто рано
Мене лишаєш? Ех, козак!
Ходімо разом!” – і прожогом
Вона вдягається, і враз,
За пересупленим порогом,
Йому повторює наказ:
– Не гаймо часу! Чуєш, любий!
Дороги автами гудуть… –
Вони біжать, а слуги згуби
Вже до села покрили путь.
Вони за вітами ялини
Спішать униз, де бір заліг,
Униз до мерзлої долини
Луна вигониться з-під ніг.
І крига хрускає над скресом,
І хмара місяць затуля,
Щоб не побачити есесам,
Куди біжать і звідкіля.
Бринить оголена дорога,
Гуде холодний косогір.
І знаним гаслом вартового
Їх зустрічає темний бір.
ІІ
Чудові дні лункого квітня,
Коли весни пора новітня
Вступає впевнено в права!
Кущиться густо мурава;
Бруньки наповнюються соком;
Під небом, синім та високим,
Крізь теплі випари землі
Летять із півдня журавлі.
Тропою – в сонцеві іскристім –
Торішнім вистеленій листям,
Ідуть Оксана і Гордій.
Весна! Насназі молодій
Замало простору у грудях.
Вона не вміщується в людях,
Снага збуяла. Мчить вона,
Могутньокрила і ясна,
По косогорах і долинах,
Полями котиться, – в рослинах
Зелену збурюючи кров.
І переможно із дібров
Широкий шелест лине й лине,
Немов курлиння журавлине.
Хоча на серці яснота –
Оксані тяжко. Вагота
Спиняє. Над горбом вологим,
Сухим обкладуючи мохом,
Ладнає місце їй Гордій
На мураві на молодій.
Г о р д і й:
“Стомилась, люба? Я казав же
Побути в таборі. Як завше,
Ти не послухаєш… А втім,
На цім роздоллі веснянім,
Ти стала свіжа і рум’яна”.
О к с а н а:
“Як гарно тут! Куди не гляну,
Довкола сонця блискітки.
Так сяють росяні бруньки,
Що все це кидає в знемогу!
(Кладе руку на пояс)
Під серцем б’ється… Ах, їй-Богу,
Який-бо жаль, що – хто воно? –
Раніше знати не дано!
Мені здається, донька буде.
А може, син?.. Щось трохи нуде…
Та це нічого… Промине.
Таку безпомічну, мене
Мій сотник пильно доглядає”.
І тепло в очі зазирає
Вона, розчулена, тому,
Хто крізь доранкову пітьму
До міста бродить, через ріки,
По теплий одяг, книги, ліки.
І от за кілька довгих днів
До партизанських куренів,
Чужі обходячи облоги,
Прибуде лікар на пологи.
ІІІ
Радій, розмаяна прородо!
Вихруйте, сіверські вітри!
Поліських нив зелену вроду
Затоплюй, сонце! Гей, бори,
Гудіть могутньо з-над гори!
І славте, славте, гучно славте,
Повстанці, зваглі аргонавти,
На лоні трав під шум ялини
Дзвінке народження дитини!
Розцвітай, калинонько,
Край ріки,
Розпускай білесенькі
Пелюстки,
Щоб раденька матінка
Рвала цвіт,
Веселила, славила
Білий світ,
Щоб маленька доненька
Край ріки
Брала рученятами
Ягідки…
На лоні трав, під шум ялини,
Де сипле сонце на цвітінь
Жовтогарячу миготінь,
Де над смарагдами долини –
В пекельних муках бороття:
Знемога смерти й змаг життя, –
Лежить Оксана. Лікар строгий,
Немов стерничий у плавбі,
Не виявляючи тривоги,
Дає підмогу боротьбі.
О перший крику немовляти!
З яких надхмарних височин
Дістати хисту прославляти
Твого приходу рвійний чин?
Кричи, волай, мала людино!
Жагу життя надхненно клич!
Тобі надежить воєдино
Дознати славлений терлич
І купіль красного любистку,
Щоб на незвіданій путі
З дерев життя, як гожу вістку,
Плоди збирати золоті.
І, може, в розпачі за тином
Благословляти день і ніч.
Кричи, волай, мала людино,
Жагу життя надхненно клич!
На лоні трав, ялини поруч,
Лежить Оксана… А Гордій
На магістралі боровій,
Мов лев, ліворуч і праворуч
Ворожі авта змівши в рів,
Забравши зброю, із загоном
Спішить до рідних куренів.
Але чому бинтом червоним
Повита в сотника нога?
Гордій на неї наляга
І нестерпучий біль тамує.
Та що той біль! Коли прямує
Він, розхвильований, туди,
Де цвіт ромену, мов сади,
Полонить очі, де вона,
Щаслива, квола, вогняна,
Його чекає. Він іде
І руку на чоло кладе, –
І переможно, як весна,
Від серця котиться луна.
О, щастя лісових чертогів!
Не вадить радощами розмов
Ні на постелі кров пологів,
Ні на одежі бою кров.
IV
Вони прийшли, бутні вандали,
І звично, з певністю катів,
Лише пустелі прокладали
До українських городів.
Диміла даль, гуділи тропи,
І простір, спалений дотла,
Вітрами дикої Європи
Гойдав повішених тіла.
А ми? Що ж ми? Скорбото свідка!
Наш дух терпінням глухо ріс.
І тільки стиха, тільки зрідка
Багнищами носили кріс.
Та будь жива, повстанча куле!
Дзвени, окрилена в піснях!
Це ти прапрадідне минуле
Будила в нетряних лісах.
Це ти на подвиги водила,
Важкий скеровуючи гнів
На ворогів. Незламнокрила,
Будь славна, куле куренів!
О, будьте славні й ви, хоробрі,
Визволу віддані сини,
Що, нам прояснюючи обрій,
Підпілля паростень снажний
На всю соборну Україну,
Як правди промені, несли.
Витайте в пісні летом чину,
Наснаги гордої посли!
Ви говорили: “Край Данила
І Володимирів цей край
Вже розправляють сильні крила.
Проклятий вороже, втікай!”
І ми, серцями розбуялі,
До лісу йшли. В вогні завій,
Неначе спротив на Каялі,
Росли полки: – На бій! На бій…
V
Раптово блиснуло, рвонуло,
Зарокотало, заревло,
Галявини хитнуло тло
І все, що змовкло і поснуло,
Тривожно й нагло підняло.
– На багна відступ! – із Гордієм,
Твердим керманичем своїм,
Відходить сотня, буревієм
Гранатний кидаючи грім.
Дуднить сполохано в дібровах,
І дико стогне далина,
І – мов поранена – луна
Ридає з обширів соснових…
А де ж Оксана? Світе мій!
По низовині лісовій
Багнищами хиткими йде
І горне доньку до грудей.
О серця болю! Зливо мук!
Не віддає нікому з рук
Малої крихітки. Вона,
Простоволоса, мовчазна,
Плекає в гомоні дудоні
Єдину думку: – Доню! Доню! –
Накруг земля – левиний рев.
Вібрує віття, із дерев
Кора облупується з тріском,
В’юниться злющим василіском
Руде багно – Оксана йде
І горне доньку до грудей,
Плекаючи в громах дудоні
Єдину думку: – Доню! Доню! –
Притьмом на бурий суходіл,
На край зубчастого узлісся,
Де молодий сосник розрісся,
Вона виходить, і навпіл
Роздертий, вишитий рукав
На польовому вітрі має.
Куди ж тепер? Снаги немає!
Думки розбіглися уплав,
Дерев’яніють мокрі ноги
І руки терпнуть. Сил нема!
У мозку тьмариться… Сама?
Невже загину край дороги?
Невже не житиму й дитя
Не буду бачити? Невже ж то
Назавжди кане в небуття
Мого життя манлива решта?
Але статечний партизан,
Призначений Гордієм джура,
Її піддержує. Повз лан
Перебігають. Нагло, хмура,
Знесилена, бліда, на мить,
Вона спиняється: “Лишіть!
Лишіть мене! Покиньте, друже,
Лишіть мене… Благаю дуже…”
І на долині немалій,
Окрай розбурханого бору,
Її, знеможеу і хвору,
Лишає джура у селі.
VІ
З ім’ям Господнім на пряжках
І кров’ю демонською в жилах,
Вони розмножують по схилах
Журбу й розпуку, смерть і жах.
Жалоба й жалощі. Несила.
Ридають села навкруги.
Дзьобатий ворон хилить крила,
Шматок довбаючи ноги.
І відбивають берези
В холоднім склі очей мерця…
І з уст до уст летить “есеси!” –
Як символ згубного кінця.
З ім’ям Господнім на пряжках
І кров’ю демонською в жилах,
Вони розмножують по схилах
Журбу й розпуку, смерть і жах.
І до притихлої Слобідки
Вдираються з усіх сторін;
А хто в яри втікає швидко, –
Пускають кулі навздогін.
Село, як вимерло. Борами
Розсипалось поліщуки;
В кущах високих край ріки,
Як тіні, бродять лозниками.
Лише Оксана… Світе мій!
Немов у палі малярій,
Лежить недужа. Надовкола
Старі бабусі та діди,
Кому не страшно вже й біди,
Понахиляли журно чола.
Недужна марить… І дитя,
Дитя, що вранці народила,
До серця бистрого биття
Рукою горне. Божа сило!
Недужа б’ється, в висоту
Уривки слів метає, кличе
Гордія… ще когось… обличчя
Скорботно міниться в поту,
І на вуста, чоло гаряче
Лягає жар, пожежа наче.
З ім’ям Господнім на пряжках
І кров’ю демонською в жилах,
Проходять німці по хатах
І до солом’яних, похилих,
Дбайливо викладених стріх
Підносять димні смолоскипи
Під хижий і холодний сміх.
Спахають хати. Плачуть липи,
Вогнем обвуглені. Та ось
В автомашинному алюрі
Попідвіконня затряслось,
І на поріг в есес-мундурі
З’явився нелюд: – Hier! Ist da! –
Гортанно крикнув, кинув зором
І повним тулубом, нескорим,
Подавсь назад… Немов вода
З-понад альпійського ручаю,
Бензина бризнула на дах…
І засміялись – мій відчаю! –
З ім’ям Господнім на пряжках
І кров’ю демонською в жилах,
Зареготались палії.
І, досягнувши стріх похилих,
Вогню смертельні ручаї
Заклекотали всім огулом,
Високі зводячи дими.
І хата, замкнена з людьми,
До неба жалем спалахнула.
Епілог
На дванадцять шляхів – ой земле! –
Завихрує колючий сніг.
Та ніхто, ніхто не приємле
Розлито-лютий біг.
Тільки я, не схотівши хати,
Поринаю в смугастий світ.
Ой бурі, бурі! Буду блукати,
Наслухати пошум’я віт.
Гей, ви, луни братнього бору,
Буйні леготи сіверян,
Принесіть мені вістку скоро
Від поліських моїх краян!
Повідайте, стоїть могила
Над руйновищами села?
Чи не сумно, дружино мила?
Як же донечка? Підросла?
Хто приходить до вас у гості,
Русалка чи лісовик?
Що видзвонюють вільхи брості
До смутку осик?
І чи вже повернувсь хто-небудь
Сплюндроване воскресить?
Луни, луни, ячінь, як лебідь,
Краплю радости принесіть.
Бризку спокою киньте в душу,
Бо в ній же – так гаряче!
…Ллється слово в метіль байдужу,
Ярий вітер лице пече.
Берлін – Авгсбург, 1945.