11. РЕЙДИ УПА

501
Надхненний дню повернення і стріч!
Сувора поро запального гніву!
І Запорозька, і Карпатська Січ
Воскресли з мертвих у добу мінливу.
Сонця пожеж, освітлюючи ніч,
Вістять відомсти звагу бунтівливу.
Гряде сподіваний і судний час
Дежравних звершень і буття окрас.

502
Павло ступає на чолі загону –
І йде луна від владної стопи
До Чорномор’я і дзвінкого Дону –
Через гінкі, пробуджені степи –
До золотого київського трону.
Радій, народе! Годі, не терпи
В своїй землі московської сваволі,
А добивайсь визвольницької долі!

503
Вона в минувшині минала нас,
Коли проходили полки Богдана;
Під Переяслав, хитра повсякчас,
Вела ганьбу, таємна й довгождана;
Вона, збираючи відпадки рас,
Бенкетувала з ворогами, п’яна.
Лукава доле, кривдо прастара,
Віками проклята твоя пора!

504
Павло прямує на чолі походу,
А Перетятько, вірний побратим,
Високолетне прагнення народу,
Ширяє смерчем, буряно-крутим,
По всій країні – з заходу й до сходу.
Дзвени, відваго, нездоланним тим,
Хто світ пройшов у славній непокорі,
Кому шле з півночі привіт Григорій.

505
І в Запоріжжя, чарівна, струнка,
Вітає рейди радісна Людмила…
Воскрес подільський дух Кармалюка,
Гуде в Карпатах Довбушева сила,
Народна мста Шухевича, палка,
Угору зводить беркутові крила –
І над усім, уставши із віків,
Панує гнівний дух січовиків.

506
О, зважні покликом, упівські рейди!
Ваш дух п’янить євшаном, чербрецем,
І рине, стукаючи до дверей, де
Прелютий ворог міниться лицем,
Від жаху білим, на подобу крейди.
Коли з посвятним стрінеться борцем,
Тоді віч-на-віч, у священній битві,
Розбитий недруг падає в коситві.

507
На цій землі – відвіку – не було
Ще так звитяжно, з’єднано в народі.
Усі краї, переборовши зло,
В однім – могутнім – стали хороводі.
І так, соборности прийнявши тло,
У непохитному йдучи поході,
Прямує ввесь об’єднаний нарід
Під віщим стягом добрости свобід.

508
По всіх краях шахтарського Донбасу,
По Слобожанщини гінких краях,
Станицях Дону, піднятих завчасу,
Кубанських селах – пролягає шлях,
Яким, вітаючи доби екстазу,
Ідуть хоробрі воїни, в боях
Перемагаючи ворожі лави,
Що слід лишають лютий і кривавий.

509
Визвольна доле, входь і не минай
Цей, за гетьманства гноблений ляхами,
Волинсько-галицько-лемкіський край,
Цей, під Москвою корений віками,
Неподоланий січовий розмай,
Що тільки й снив щоночі козаками, –
Оцей безмежний запорозький шир,
Де не вмирав ніколи богатир!

510
Охлюпуйсь хвилями, ставна Одесо!
Берись, Херсоне, до міцних вітрил!
Напружуй, Керчу, приозівське плесо!
Блакитна Ялто, не приземлюй крил!
Москви сваволя вниз, довготелесо,
У злій злобі вганяючись у пил,
Впаде в підніжжя схилів Чатирдагу,
І над Карпатами побачать птаху –

511
Ярку жар-птицю, що внесе скарби
З камінних скринь, являючи назовні
Ясні клейноди, свідчення доби,
Козацькі стяги, поривання повні,
І кораблі, що спрагнені плавби,
Що їх ведуть брати єдинокровні,
Пойняті звагою, в останній бій –
Державно-творчий нації розвій.

512
О чорноморські, знані кораблями,
Морцями знадні, звільнені порти!
В боях розгромлені, бредуть шляхами,
Тікають зайди – як худі хорти.
Дзвінкого славня повнозвучні гами,
Що б’ються в троси й ковані борти,
Гучать навкруг землею і водою
І в серце входять хвилею крутою.

513
По всій Республіці стонадцять рік
Несуть, як повінь до ясного моря,
Кличі свободи – життєдайний лік
Супроти вічного в країні горя.
Бурхайте, води! Кидайте калік,
Яким цей світ – лише мала коморя,
Гойдайте хвилями відважних тих,
Кому визвольний поклик не затих.

514
Плаї карпатські, повз урвисті схили
Ведіть над прірвами рої стрільців;
По верховинах, де орли сурмили,
Гучав трембіти і флояри спів,
Сумному серцю споконвіку милий,
Перепроваджуйте палких гінців,
Що всім краям нечулої Европи
Вістять про подвигу визвольної тропи.

515
Павло на чаті, спереду полків,
Вітає рій Чернигівської Січі…
О ждана зустріче! Споконвіків
Ти ще не бачила такої стрічі.
Колишні друзі, гості терників,
Повстанці з голоду, що мерли тричі,
Ідуть в обійми по своїх степах,
Де кожен кущ паланкою пропах.

516
Стоїть струнка Людмила коло Гриця –
Не впізнає надхненного Павла…
А перед ними в сонці золотиться
Безмежна даль, що з обрію сплила…
“Так от яка-то злинула жар-птиця!” –
Павло жартує. Радість немала
Буйнисто хвилями сповняє груди,
Передаєтсья на ставні споруди.

517
А люд іде, радіючи: “Свої!
Жовто-блакитні козаків загони
Перебирають батьківські краї.
Утік за Волгу супостат червоний,
Та ще стоять брунатні палії,
На схід валують їх важкі колони…
Як треба зброї – вдаримо по них
І автоматів наберем нових”.

518
Павло, Григорій… І рече Людмила:
“Згадаймо й тих… Максима спом’янім!
Чи знає братство, де його могила?
Яка-то пам’ять збереглась по нім?”
За мить і вирок добрий завершила:
“На шану воїна, в полку оцім
Назвімо сотню іменем Максима,
Щоб нас кріпила згага невгасима”.

519
“А щоб належну славу мав Максим, –
Додав Павло, – удармо на світанні
В німецьку валку, за мостом хистким,
Коли минатимуть вози останні…
Патронів треба… Подвигом ясним
Найкращій сотні у найкращім стані
Нехай послужить наш новий патрон
Серед німецьких тилових колон”.

520
Наказ – і звершено! Два мотоцикли
Уже дзижчать новим господарям.
А полонені чолами поникли,
Та їх повстанці не ведуть до ям.
Дарує знову по яйцеві, звиклий
До справ гостинних, Перетятько сам;
Забравши зброю, німаків, як вівців,
Пускає гнатися до гітлерівців.

521
“З такого дива б і Максим радів! –
Сміється в захваті меткий Григорій, –
Але куди спровадиш ти катів
Брунатно-штивних?” “Прямо до коморі
На шнур міцний, у петлі й поготів!” –
Ствердив, розкривши очі яснозорі,
Народний месник, вибраний суддя,
Кого не зм’якшують і каяття.

522
Сувора каро чорної кориди!
На серця дні жорстокости яса,
Як той вулкан, могутній, вогневидий,
Нуртує – вибухне і не згаса,
Допоки гніву й ніжности провиди
Спадуть на ворога. Тоді коса
Відомсти лютої нацистів косить,
Прощення простим рядовим приносить.

523
Народний местнику! Ти вбивчу смерть
Несеш убивцям, добрий Перетятьку,
Але й малого (половину? чверть?)
Рядовикам же додаєш достатку.
Невже тому воєнна коловерть
Твою дідизну, вутлу Тернуватку,
Від зла й заглади красно зберегла,
Не зруйшувавши ні верхів, ні тла?

524
А двійко діток і твоя дружина
Таки діждалися в журбі тебе.
Цвіла в яру оманлива шипшина,
Ясніло в сонці небо голубе,
На фронт і з фронту кидалась машина,
І смерть ішла, що заступом гребе,
А рідну хату обминало лихо.
Такий знайшов у двір Гаврило тихо.

525
О, скільки гомону тоді було!
На буйне свято зустрічі дзвінкої
Зійшлось до хати все мале село.
І чорнобривці, й рожі, і левкої
Скрашали кут – не хмурилось чоло,
Сіяли очі з новини такої.
Дочка гнучлива і рославий син
Чуттям підносились до верховин.

526
Уже не сам, а з міцнотілим сином,
Широкогрудим дужим юнаком,
Пішов Гаврило, за кличем орлиним,
З усім визвольницьким, новим полком.
Казав Павло: “Не раз іще полинем
У бій, вітчизні віддані цілком, –
І на поруки подвигам і зброї
Відвагу в битвах покладуть героїв”.

527
Павло на чаті, спереду полків,
Гойдає в душах буйні вогневиці;
Поміж холмських, кобринських вірлюків,
Що крешуть іскрами важкої криці,
Лунають поклики волиняків,
Неначе Довбуша чи Кобилиці.
І клекотять наснагою борця
Лункі накази Бульби-Боровця.

528
Павло, розквітлий на чолі походу,
Стрічає сотню Позичанюка;
Карпатське сяйво, вставши з небозводу,
Веде війська полковника Дацька;
Вгорі колує, на розмай народу,
Беркутська слава Клима й Коржака,
І скрізь радіє кожна деревинка,
Де йде з упівцями Тарас Чупринка.

529
Самопосвятні, славні вояки,
Борці УПА, що віддано повстали
На зливу зла з московської руки,
Берлінських гвалтів, польської потали,
Ви вічний дух, нестримний і рвачкий,
З глухих льохів на волю повертали,
І гартували для хитливих мас
Вояцьку звагу й силу повсякчас.

530
О вояки Чернигівської Січі,
Північна ланко дужої УПА!
Паланки ваші, сотні войовничі,
Вітала цвітом не одна тропа.
Московські смерті дивлячись у вічі,
Дудніла ваша рейдова стопа.
По всій країні – з заходу й до сходу –
Повстанські подвиги гули з народу.

531
Уже чверть віку не було боїв,
Відколи зникли прапори Петлюри.
Тепер із дальніх і близьких країв
Яріє блискавка на день похмурий,
Що вже по вінця тугою споїв
Серця і душі – полонив у мури.
Повстанське сяйво, зготувавши грім,
Оновлюй спалахи на тлі старім!

532
Павло прямує на чолі походу –
Лунає даль обаполи Дінця.
І до Озова з-над гірського сходу,
З-понад живого в горах джерельця,
Несе Кубань снажну кавказьку воду,
Щоб напоїти кожного стрільця
На цілий вік снагою Прометея,
Що не здається в ланцюгах Кощея –

533
Орла двоглавого. Він пазурі
Вганяє в жертву й виїдає серце,
Жирує в учті, як Москви царі,
Та заступає крем’яне реберце –
І дзьоб, хижацький у своїй порі,
Всього не виїсть… Кров’яне озерце
Життя оновлює – і нароста
У тілі сила, в серці повнота.

534
Пламена горді мужнього Кавказу!
Це вас велично оспівав Тарас,
Щоб ви, до бою стаючи відразу,
За власну волю й правду повсякчас,
Немов старі володарі Шіразу,
Тримали в захваті непевних нас.
Борітесь, бийтеся! Вам Бог поможе
Свої держави поновити гоже.

535
Це ви надхнули на священний бій
Посвятним подвигом борця Шаміля,
Що – як Самсон у тузі голубій –
Московським зайдам насправляв весілля.
Віками прийняті, ви опір свій
Потужно ширили на все підпілля,
Та не збулося, щоб старий Аллах
Поміг повергти ворога у прах.

536
Павло прямує з військом до Озова,
Від П’ятигір’я до ставних станиць,
Де чорноморська далеч бірюзова
Перед Денікином не впала ниць:
Кубанських, тернських козаків основа
Змітала зайд вогнями блискавиць.
Живе ще й досі пам’ять Рябовола
Серед нащадків дужих надовкола.

537
Соборна сило предківських земель!
Ген від Одеси до Десни й Оскола
Ти відчувала з автоматів трель,
Шаблями краяла, всіх зайд колола.
Черпав цебром криничний журавель
Промити рани – і гула довкола,
Повита звагою, народна мста:
Палила тьму визвольна яснота.

538
В тяжкій жалобі медсестра Людмила:
В бою бинтує рани воякам.
Жіноча ніжність день і ніч ходила,
Велику ласку даючи рукам.
Серцям і душам пожадана й мила,
Ласкава дівчино, ясний бальзам
Несла невтомно ти суворим сотням,
Що в рейди йшли із дзвоном великоднім.

539
Старі батьки не знатимуть, коли
Твоя скінчилася вояцька днина.
Німецьку міну, як повстанці йшли,
Торкнула колесом хитка машина –
І світ спахнув серед нічної мли.
О рідна земле, радосте шипшинна,
Приймай у надра тих, хто боронив
Дідівську спадщину – роздолля нив!

540
Зняли шоломи, викопавши яму,
Повиті жалем, друзі-вояки.
Покрили марлею криваву пляму,
Докупи склали дорогі шматки
Тих рук, що болям накладали таму,
Що кров спиняли ранам… Нешвидкий,
Прибитий горем, у твердій покорі,
Людмилу в полі поховав Григорій.

541
Багато планів, нездійсненних мрій,
Пройшло повз нього, стахлого душею…
О серце, серце, помстами ярій!
Нестримний духу, кружеляй землею,
Знаходь у битві поєдинок свій!..
Неначе грім, із сотнею своєю
Влетів Павло, відважний командир,
І зняв навколо громоносний вир.

542
“Земля пером – повстанській героїні!
Стелися пухом, земле польова…”
По всій близькій і дальній Україні
Жалоби й жалко потекли слова.
“Наказ: німецькі підступи зміїні
(Нехай ні в кого не моргне й брова!)
Уранці завтра на порошу стерти –
Загнати фріців у лабети смерти!”

543
Павлів наказ – як долі рішенець!
Уранці німці досипляти звикли:
Хоча на сході грає багрянець,
Та не прокинулися мотоцикли,
Панує сон – і мріям не кінець
Про Lebensraum, де з ваги поникли
Живного збіжжя повні колоски…
Цвітуть в уяві із Mein Kampf казки!

544
Зненагла гучно бахнуло з-над яру –
І вже в дворі повстанський карнавал,
Що зблизька б’є раптовістю удару
І косить кулями – неначе шквал,
Немов розвихрений вогонь пожару,
Кипить напора і сичить метал:
Упівська помста за сестру Людмилу
Бере юрбу, невдягнену й похилу.

545
“Поглянь – у підштанках! Як журавлі,
Стоять і довгі розмивають ноги…
Ще не бувало в січовій землі
Такого дива!” – ставши край дороги,
Гаврило помахом руки, в золі,
Збирає зловлених. “Із-за порогу
Не буде яйка… За Людмили смерть –
Усіх до ‘дного в ямку шкереберть!”

546
Народний гніве! Наймудріші судді
Тебе не втишать у відомсти час.
Це кара Лебедя, що на Покутті,
Це вирок Юрченка, що брав Донбас,
Це справедлива, в правому могутті,
Відплата “нижчих” для “найвищих” рас:
Нехай назавжди, у нащадках, знають,
Що, власний дім покинувши, сконають.

547
Повстанський гніве, хай лунає мста!
Тому, хто інших покоряти хоче,
Співає в чола кулі яснота.
Рече Павлове рішення пророче:
“Усіх загарбників земля свята
Вітає пеклом і вогнем рокоче
У їхні душі, голови й серця.
Така відвічна заповідь оця!”

548
Меткі повстанці, прапори народів,
Яких значили долею раба!
Внесли ви в хати сонце з небозводів,
Вістив з об’яв, із кожного стовпа,
Ваш гнівний клич на кривди верховодів.
О, будьте славні, вояки УПА!
Визвольну мсту й геройські рейди ваші
Вершать рушниці, кулі й патронаші.

549
Надхненний часе, життєдайний дню!
Ти всі дороги освітляв сонцями,
Вливав зневіреним буття й вогню,
Кріпив ослаблих, кволих до нестями.
Ти владно кликав завжди на борню
За ждану волю – спраглими устами.
Будь славний, рейде, воям дорогий,
Ти правдоносцям не жалів снаги!

550
Живи в поемах, легендарна поро,
Ознаменована борцем УПА!
Перед майбутністю, в боях, суворо
Здійснила присягу моя доба.
Я славлю збройні подвиги, що скоро
Внесе визвольницька, нова стопа,
Бо йдуть і йдуть, наснажені в криївці,
Безсмертям визнані, лункі упівці!

(3 votes, average: 2,33 out of 5)