Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







6. ПЕРЕТЯТЬКО В НІПОННІ

251
Гаврило був із тих січовиків,
Кому в житті немає переводу.
Його прапредок перетяв ляшків
Чималий полк, загнавши в Жовту Воду;
І вже відтоді, на віки віків,
Прозвання горде з роду і до роду
Світило звагою, як смолоскип –
Серед шабель і між цілинних скиб.

252
Це з тих, від кого, звідавши погоні,
Дрижав у постраху татарський Крим.
Це з них у довгій, правій обороні
Підняв покару Кармалюк Устим.
Рече легенда: вітроногі коні
Той рід заносили в такий нестрим,
Що прямо з хутора Гаврилів дядько
Повів літак – модерний Перетятько!

253
“Тепер просохнем, – тепло до Павла
Сказав Гаврило, сівши між кущами. –
Лукава доля й нам приберегла
Тяжкого щастя, вийшлого з нестями”.
Павло приліг… А вранішня імла
Повільно танула… За острівцями
Вставало сонце, провістивши день
Серед пташиних радісних пісень.

254
Павла трясла застуда-лихоманка,
І губи смажив вогнегронний жар.
Ота податлива колишня бранка
Тепер устала переможно з нар
І, не зважаючи на провість ранку,
Дотла морозила; прийнявши в дар
Десяток жертв, у пору світанкову
Нової дані вимагала знову.

255
“Кріпися, друже. Буде й наш банзай, –
Гаврило словом потішав хлопчину. –
Ачей, осягнений манджурський край
Наллє тепла у пазуху й за спину”.
А повнощедрий соняшний розмай
Так ревно грів, текучи без упину
Палкою зливою на втікачів,
Що ті поснули в леготі кущів.

256
Раптово дивні, незнайомі крики
Збудили їх, просохлих між галяв, –
Вилицюваті лиця, як мотики,
Стояли вколо між кущів і трав…
Один худенький, мов кабанчик дикий,
Дзвінкі накази покликом давав, –
Прибульці йшли, як велети, між ними,
Що дріботіли ніжками малими.

257
“Така дрібнота! Миршава мушва!
А ми, кремези, мусимо годити”.
“Чий край, у того й мудра голова!” –
Павло додав… Як темні сталактити,
Стояли гори. Плуталась трава
Між босих пальців, наче зупинити
Хотіла впевнених відчайців двох,
Що вже здолали вир, чагар і мох.

258
Та незабаром прехилий Гаврило
Злагіднив гнівний, нарікальний тон.
Його сумління вмить заговорило,
Що не манджури перейшли кордон.
А хто ж порушників стрічає мило?
Вони брели крізь хащі з волокон,
Густе гілля розводячи руками,
Яке стояло – як висячі брами.

259
Брели й брели… Наткнулися на пост.
Він раптом виринув перед очима,
Немов ловити вискочив навпрост
Прибульців двох, що легко і плечима
Його звалили б… “Ач, який прохвост! –
Гаврило бравсь. – Мушнява незлічима!”
Та прикусив небавом язика,
Збагнувши суть, що стала нелегка.

260
Почався допит… Шпигуни? Шпіони?
Ким був удома? І від кого втік?
Які ще звідав не свої кордони?
І так подій проходив перелік…
Перекладач, дарма що безборонний,
Питав і зором, як вугілля, пік,
Аж поки думка не прийшла здорова,
Що шпигуни не ріжуть ліс на дрова.

261
Масного рижу з’ївши казанок,
Гаврило вдавсь перегодя й до жарту.
Прийнявши чаю золотий ковток,
Уже по-дружньому дививсь на варту.
Йому на серці калатав дзвінок,
Що недалеко й до свободи старту.
Лише турбота мучила одна:
Павла трясла невідана мана.

262
Нестерпне пекло випало Павлові,
Що ввесь, як жар, і тіпався, й горів.
Не їв нічого – кухлики кленові
Лише спорожнював, стогнав і прів;
Метавсь на плетенці, збивавсь на слові,
Когось гукав і полум’я з-під брів
Навколо кидав. Буйну лихоманку
Насилу втишили питвом до ранку.

263
Пекуча знаго неспокійних днів,
Ночей буремних, що спливли в минуле!..
Павло, нівроку, силою зміцнів,
І розбуяло знову серце чуле.
Влилася в тіло твердість ясенів –
І стало спомином буття знебуле.
Широкогрудий видужав Павло,
А лихоманки – наче й не було!

264
“Куди ж тепер?” – задумувавсь Гаврило
І в сум’ятті питався у Павла.
Його вагання серцю говорило,
Що не знести цього чужого тла,
З якого всюди скоса й підозріло,
Неначе всіх непевність пойняла,
Всякчасно дивляться манджурські очі,
До дна зіниць ворожістю наврочі.

265
“До Ліги Націй прокладаймо шлях! –
Павло, подумавши, повів розмову. –
Хай світ узнає, що в оцих краях,
Сибірських нетрях, повних в’язнів знову,
Москва готує – зваглому на страх.
Нехай збагне, що зірку пурпурову
Нова наруга бутно підняла
Замість двоглавого, в крові, орла”.

266
“А там уже й додому недалеко… –
Зрадів Гаврило. – Тут сама нуда”.
Гай-гай, чудний, замріяний лелеко,
Що не цурається свого гнізда!
Тобі, кремезі, в чужині не легко
Носити тугу… Весняна вода
Отак до рідного прямує ставу,
Повз небо красне й землю золотаву.

267
“Та спершу мусимо пізнати світ, –
Павло почав розправу антиномій. –
Шугнем на Захід – праіндійський міт,
Через Непаль, Арабію в содомі,
Прокладемо свій похід і політ
До европейських, вчених економій,
Чиїх наук черствий конгломерат
Мозки з’їдає, мов їдкий нітрат…”

268
Високолетні пагоди Кіото!
Піднявши плавно крила по краях,
Ви в небо прагнете, як вічно мотто
Святного Духа в соняшних гаях.
Червонобрамна храмів позолото,
Ти зводиш сонця стопромінний стяг!..
Стоять задивлені Павло й Гаврило –
Японське Синто дива натворило.

269
“Такий-то він, осяяний Ніппон! –
Прибульці в захваті хвалу ясили, –
Лише з-за цього перейти кордон
Достоту варто”. Вражені, щосили
Вони шугали скрізь, без перепон,
І на… японок покрадьки зорили,
Бо кожна з них, зграбненька і мала, –
Немов обох круг пальця обвела.

270
Коли Гаврило повертався з парку,
Неначе з казки велет-самурай,
Чи попивав міцної сакі чарку
(Бо чей же взнав японський обичай),
Чи білим сім’ям пригощав канарку,
До нього всі всміхалися. – Банзай! –
Не знавши інших, він одним цим словом
Усіх вітав між натовпом бідовим.

271
Серед дівчат зайшовши жартома,
Які йому доходили по пояс,
Казав на мигах, що, мовляв, зима,
Погрітись – ніде: бгався до якоїсь,
А та торкалась пальцями всіма
Йому до ліктя, поки й заспокоївсь,
Назвавши донькою, хоч доньки ті
З очей метали бризки золоті.

272
“Тебе б до гейш, – Павло підкинув жарту, –
А я, забрівши в твій новий гарем
Давав би дівам пудру, фарби й крем,
Гукавши дзвінко до любови старту…”
– До біса! Годі! Ліпше оберем
Для кепкування нескоромну тему,
Аніж твою гаремну теорему. –

273
Гаврило дружньо гнівавсь на Павла,
А в той же час йому перед очима
Вставала марива хвиляста мла –
Херсонська даль, снопами незлічима,
Його дружина, що за ним ішла,
Снопи в’язавши, граючи плечима.
Тоді він слухав, як услід за ним
Ходило щастя леготом ясним.

274
Отак згадавши на токійськім бруку
Дружину вірну й двійко ластів’ят,
До скроні зводячи тремтливу руку,
Він знагла ввесь, від голови до п’ят,
Попав у темну, навісну розпуку,
Що дужим подихом п’янливих м’ят,
Немов петлею, невблаганно давить –
Як хащ манджурських непролазна павіть.

275
Йому привидівсь п’ятилітній син,
Що від села, з трилітньою сестрою,
Приніс обід на поле між цілин;
Його бабуся, названа старою,
Женцям варила, що косила клин…
О як тоді липневою порою
Посеред кіп, із братиком, прудка,
Гасала й грала в піжмурки дочка!

276
А син, що старший, поспішав за нею
І, як належить хлопцям, доганяв.
Вона вилась вивіркою тією,
Що зверху вмить сягала пнів і трав.
Тоді здавалось, теплою землею
Дзвеніла радість, легковій зідхав,
І між снопів Гаврилова дружина
Смагою сяла – ягода шипшина.

277
Та він же й сам, Гаврило промітний,
Пашів пшеницею, вівсом, житами.
Брилля загнувши, з поля ширини
Зорив на копи… А вгорі без тами
Кружляв шуліка; обрій коливний
Ген-ген хвилясто марив за скиртами.
Здавалось, дальнє коливання хвиль
Пливло, як море, під човнастий бриль.

278
Розкрив повіки, мружачись, Гаврило
І повернувся з любих мрій у парк.
До нього віття кедрів говорило,
А з-понад закрутів черленних арк
Японське сонце спрагою вторило
І добре смажило Гаврилів карк.
Уставши з лавки, він пішов до вулиць,
Чужий-чужий, з Херсонщини прибулець.

279
Повів розмову знехотя Павло,
Мовляв, не варто падати в розпуку.
Ачей же пекло в таборах було,
А тут – свобода! З рідними розлуку
Таки вкоротимо; своє село,
Дасть Бог, побачимо; рука об руку –
Ще рясту стопчемо серед своїх;
Не тільки й світу, що в шибках малих!

280
І прояснів тужливий Перетятько,
Бровою звів – Павлові навмання,
Мовляв, поглянь, як вутле голуб’ятко,
Що миттю спурхнуло з крутого пня,
Того япончика цілує хватко.
“Зважай-но, Павле! Приготуй за дня
Собі відпору, щоб нівроку спалось –
На серця дні вночі не хвилювалось”.

281
“Ходімо звідси! – перервав Павло. –
До того Синта, красного театру,
Де між мольби півдня вже прогуло.
Поглянь, туди, під буду білошатру,
Святково сунуть на барвисте тло,
Щоб віри в серці зберігати ватру”.
І два мандрівці, ставши на плитки,
Зайшли всередину під гук дзвінкий.

282
Переборовши неясну незвичність,
Вони присіли на якісь матки.
Бриніло світло, квітувала вічність,
У наливні втілившись пелюстки.
І над усім гучала металічність,
Яку оздоблював потік виткий
Гірлянд і квітів – пристрасне спахання,
Що всім вістило предків незникання.

283
Стояв на вівтарі округлий гонг
У гарній рамі з дерева ясного,
Що до Японії через Гонконг
На красній баржі припливло. До нього
Прийшли вантажники – не на пінг-понг!
Добравши дерево, з човна ставного
Його по вгнутій кладці понесли
Туди, де ждали з Токіо посли.

284
Тесали довго стовбур нетутешній –
Чотирикутник вийшов непростий.
У нього вправили, немов, у клешні,
Лунаве коло з мідної плити.
Коли ж навколо зацвіли черешні,
На кін поставили той гонг святий,
Щоб, тільки в буду завітають люди,
Гучними лунами бентежив груди.

285
Театром, храмом бувши водночас,
Будівля пестила в серцях пошану –
Усім, для кого Синто ще не згас,
Кому бурхав лавиною вулкану,
Бо давню відданість для жовтих рас
Японський люд, мов долю невблаганну,
Хоча й задобрену між молитов,
Кладе в серця – як предківську любов!

286
Стоявши поряд, культовий служитель
Помалу в коло перснем ударяв.
Визнавець пращурів, закону вчитель
Посеред квітів, буйнозілля й трав,
Немов на троні сонця обожитель,
Повільно словом зі скрижалі прав
Повчав, як треба у злагоді жити –
Самопосвятно Синтові служити.

287
О красні звичаї віривизнань!
Христа, Конфуція, Магмета, Будди
Тверді закони, як пречиста рань,
Серця гойдають, позмикавши блуди
З думок людей, що сплять без прозрівань,
Що тільки й відають земні споруди.
Немов тварина, вбогий чоловік
Без віри в Духа коротає вік!

288
Вона віддавна, всемогутня віра,
Гартує крицею крихкі серця.
Її правічна, безбережна міра,
Не знавши стриму, спротиву й кінця,
Маєстатичним видом, як Пальміра,
Чарує світ. У пориві борця
Її, зодягнену в безсмертя шати,
Людина прагне правдою назвати.

289
Хитка марното, непохитно вір!
Сумнівний шал, безвірницький, сутемний,
Гамуй і стримуй, щоб не вкрався звір
Земного споду, вийшовши з недремни,
Де в хащах дихає дичавий бір,
Де бродить колоту дряпіж даремний.
Яку бажаєш, віру вибирай –
Лише повір – не падай у відчай!

290
Павло, не знаючи й малого слова
З того казання, що квітчало кін,
Сидів побожно. Лампа пурпурова
Лила бальзами – слову навздогін;
І в повній буді тріскали, як дрова,
Гноти, роковані на вишній скін:
Навкруг палали свічі-смолоскипи,
Угору звівши полум’яні скиби.

291
Коли в Гаврила від ясних оздоб,
Колон і зводу вівтаря співного,
Зросло бажання охрестити лоб,
Він руку звів… Павло на нього
Поглянув пильно – як там не було б,
Опала звага в мужа запального.
Гаврило вмить сахнувсь і зрозумів,
Що тут не хрестять хоч яких лобів.

292
Мандрівці вийшли, й трохи не вклонивши
Голів, що тільки й відали Христа.
Чуби руками догори підбивши,
Пливли з юрбою, що немов свята
Лишала буду… “На здоров’я пивши!” –
Павло й Гаврило кпили край моста,
Коли по келишку, хоча й малому,
Перехилили запашного рому.

293
Смакує добре випарений риж,
Який руками лущать із колосся
В лугах Осаки. Поставний комиш
Такого шурхоту між буйноросся
Не може видати… Врожайна виш
Тече в коші… Прибульцям довелося
Попрацювати в рижових полях,
Куди від міст не заростає шлях.

294
Ходи від ранку по литки в болоті,
Биками й ралом розворушуй дно,
А вже тоді, у сонця позолоті,
Сади розсаду… Зглянься, стороно!
За кухлик рижу, що стає на плоті,
Що йде на страви, сакі й кімоно,
Пролий дві кварти нелегкого поту
І дай належну, пристрасну роботу.

295
А того зерна – як наплакав кіт!
Така маленька і неповна жменя.
За неї стій покірно край воріт,
Коли порожня – без осен – кишеня.
Це вже не той широкосяйний світ,
Пойтятий сонцем. Бідного будення
Туманна доля гне в дугу людей,
Що клонять лоба низько до грудей.

296
– Гірке життя! – зажурений Гаврило
В скорботі серця тужно проронив.
Йому луною з лугу повторило
Із тих наводнених, убогих нив,
Де тільки й радости, коли світило
Жаркого дня пірне у хмари звив
Чи за нерівний, бездеревний обрій
Поспати піде – в далині недобрій.

297
“До Ліги Націй прокладаймо шлях! –
Павло промовив подорожі гасло. –
Щоб нам у цих окрдаених краях
Свободи сонце зовсім не погасло”.
“Далеко Ліга та! Не знав Аллах,
Що нам потрібні будуть хліб і масло.
Хоч би сипнувсь, як манна з неба, риж,
Коли глухі Женева і Париж”, –

298
Гаврило кпив. І смуток без упину
Його, негучного, донизу гнув.
Так буйна буря скорену калину
В чотири закрути, як ту ману,
Перегинає в північ горобину,
Коли гримить, і гуркотів луну,
Покриту блисками, далеко чути –
В краю степів обаполи Славутич.

299
В порту сиділи журно втікачі,
Хоча в душі з краплиною надії.
Мав пароплав причалити вночі,
У згоді з курсом. І предовгі мрії
Вони снували, мовчки сидячи.
Невпинний сон склепляв повіки й вії.
І чули знов Гаврило і Павло –
На серце горе тягарем лягло.

300
Така журба! Оглушливо неслава
Під серце влізла чорно – як змія.
Сумуй і жди нічного пароплава,
А потім – потяг, довга колія,
Доріг незнаних далечінь імлава…
Своя турбота в кожного, своя
Приходить радість і бентежить груди.
Мандруйте ж, друзі, по країнах Будди!

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,00 out of 5)


6. ПЕРЕТЯТЬКО В НІПОННІ - СЛАВУТИЧ ЯР (ЖУЧЕНКО ГРИГОРІЙ)