Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



4. СИБІР



151
Лексеми… Вейм і смітошмід –
Облуд, підступства ковалі мізерні,
Кого знутра покрив довічний лід, –
Очам набридли, мов кукіль у зерні.
Оцей неплідний і дупластий плід,
Пихате сміття, скинуте на стерні,
Нахабно преться болю нанести,
Допавши влади – чорної мети.

152
Один, смородячи берлінські брили,
Покинув Прусію, принишклий тхір.
Нащадки тих, що Біблію творили,
Сміються з другого: “Ханжа з невір!
Гидкий байстрюк!”… Сахаймось від горили
І помандруймо в сніговий Сибір,
Бо здавна йшли найкращі до Сибіру –
Ті, що в людину зберігали віру.

153
Сніги й сніги… Якутії сніги
Лягли, як вічність, на безмежні пущі.
Метуть, задувши Лени береги,
Ночей і днів хуртечі невсипущі.
Байкал не має жодної снаги
Звергнути криги млаві шкаралущі.
Лише невгавна, сива заметіль
Гуде й гуде, помножуючи біль.

154
Шмагає Північ батогами хуги –
Свою полярну виливає лють
На тих, що з півдня чужомовні звуки
В первісні нетрі зграями несуть,
Що відморожені, гниючі руки
Кладуть, як дань, на тьмаву каламуть.
Колимська далеч, випроставши плечі,
Прибульців косить лезами хуртечі.

155
Що їй до того, винен хто чи ні?
Прийшов непрошений – відвертий ворог!
На несвоїй, сибірській далині
Стрічай заметів гостроверхий ворох,
Пізнай палючі, крижані вогні,
Списи вітрів, розгнуздано-суворих,
Що смертоносним подихом січуть
І значать трупами вілюйську путь.

156
О де ти, де ти, побратиме Павле?
Серед яких розвихрених снігів
Твоє життя, мов каравела, плавле,
Не знаючи причалу й берегів?
Чи може й досі, нездоланний Павле,
Тобі той промінь, посланець верхів,
Що йде крізь вікна, ковано-гранчасті,
З-під стелі світить – радість у нещасті?

157
Ти взнав Луб’янку в юному житті,
Московську – Йвана Лютого – коморю,
Що вглиб загналася, що в самоті
Грозить назовні: “В яму запроторю!”
Твої дівацькі мари золоті
Розвіяв час, мов баранців, по морю.
О Павле, Павле, між яких завій
Ти бережеш останки гордих мрій?

158
Тримай же міцно, вірний ратборче,
Зернини духу на новий посів!
Ще прийде час, і те насіння творче,
Його стрільчасті вруна й поготів
Покриють зеленню земельні корчі –
Дадуть будущині спадковий спів,
Щоб та земля, що здавна лан зернила,
Співала знову – як визвольна сила.

159
Пливе Павло снігами по тайзі.
В руці сокира, під рукою – пилка.
Підв’язаний повстяник на нозі
Вгрузає глибоко. Кедрова гілка
Згори звисає, мовби жалюзі;
В дуплі дрімає пишнохвоста білка,
А світ навкруг – пухнаста білина –
Сліпить до болю, мов якась мана.

160
Бредуть на працю дивні дроворуби,
Вчорашні звершники славетних діл,
Неподоланні ворогове згуби,
Яких сам дух – а не подоби тіл! –
Веде на стовбури, ворожі труби…
О кедри, кедри, ви взяли ввесь діл
В обладу кореня, в гілля обладу,
В обійми пагонів – сибірську владу.

161
Зелена хвоє, вічно зеленій!
Даруй на зуби щедрі вітаміни,
Коли послаблі в’язні при вогні
Тебе жують після тяжкої зміни.
Твої шпильки, пахуче-наливні,
Для них, охлялих, – покорм незамінний.
Твоє в крилатках зерно їстівне
Краплину сили в мускули вдмухне.

162
Пливе Павло, рвучи зелену хвою, –
Для в’ялих ясен життєдайний лік,
Торкаючи гілляччя головою,
Що віє спокоєм, що з року в рік
Усіх слабких короною рясною
То приголубить, обігрівши бік,
То приховає від швидкого ока
Наглядачів, чия душа жорстока.

163
О ті двоногі, низьколобі пси,
Що в лапах носять вогнепальну зброю!
Не знають звіра гіршого ліси
Від них, що хижою спішать юрмою.
Вони у край пречистої краси
Несуть лукавство й пристрасті розбою.
Це в них, на вирвах серця і душі,
Лежать опилки вічної іржі.

164
Пливе Павло… На працю… Кубометри
Добірних дрів, що виростуть за день,
Жадають жертв – одним порвати гетри,
А другим лікті розтовкти об пень,
Коли несила вже пиляти кедри,
Коли вже кров’ю харкнуть із легень
Украй потомлені, скорботні в’язні,
Від поту мокрі – наче вийшла з лазні.

165
Це тут замкнувсь дев’ятий Дантів круг,
Куди потрапив мандрівник Вергілій.
Це тут маліє найгордіший дух.
По цій незнаємій катівні білій
Меткий диявол розгоняє рух,
Щоб тут людині, від біди змарнілій,
Судилась пекла димна коловерть –
Кінець від куль чи від морозів смерть.

166
Це тут замерзнув гнівний Войнаровський,
Гетьманський небіж, запорозька кров.
Це тут погас, як метеор, Грабовський.
Стезя борців сюди прямує знов.
Невже Костенко, Драч і Вінградовський,
Нового слова горда корогов,
Тут знайдуть смерть, як Зеров і Драй-Хмара?
О барди правд! За що така покара?

167
Ще від Шевченка не було співця,
Який не знав би, як смердить в’язниця.
В лабети смерти, згубного кінця,
Ідуть і йдуть, зоравши болем лиця,
Борці, кому з лаврового вінця
Листок роковано за слово-крицю,
Чиї безсмертні, пристрасні пісні –
Як Фенікс – палять доби навісні!

168
О скільки вас, посвятні українці,
Лягло кістьми? Не сотні й тисячі –
Тьми-тьмущі йшли, і юрмно й поодинці,
Вовкам на учту падали вночі.
По всьму світу, ні в якім звіринці,
Отак відвіку хижі іклачі
Не жирували на людському м’ясі,
Хіба що в Римі леви гривокрасі.

169
Павло сказав: “Чи пан, а чи пропав, –
Кріпімось, друзі! Двічі не вмирати.
Якщо ти звідав кривди і неслав,
Якщо зубами гриз холодні грати,
Якщо ти дрів немало нарубав
Тайзі холодній, – час тобі й тікати!
Ватаго зваги, знай і пам’ятай,
Що десь на півдні поблизу й Китай”.

170
Як яра іскра, кинута в солому,
Пожежу родить на сухім току, –
Павлове слово розметало втому,
Влило надію, радісну й дзвінку.
І ген по всьому пагорбі крутому,
Що красувався в кедровім вінку,
Палка й велика, мов космічна міра,
Рухнула душами воскресла віра.

171
Це з нею жив розчахнутий Тарас,
В піски втопаючи за Кос-Аралом,
Коли сумний киргизький козопас
Убогу долю, наче поле – ралом,
Скородив співом, простим, без прикрас.
Тоді за маривом, хитким, розталим,
Ходив, шукаючи надій, поет,
Щоб віру вирвати з тяжких лабет.

172
І він вернувсь, розбуркав Україну;
Пройшов, надхнувши мерлявих невір!
Отак Павло, посіявши іскрину,
І сам ожив, немов збуялий бір,
Якого буря в люту хуртовину
Гойдає довго і реве, як звір.
О любий Павле, вірний побратиме,
Твоя бентега по серцях ростиме!

173
Дванадцять в’язнів рішені втекти.
Дванадцять з тих апостолів визволу,
Що раді йти крізь пекло до мети,
Вночі як стрій стрибнуть із нар додолу
І незабаром – до секунд п’яти –
Двоногим псам, що приспані посполу
Міцною ніччю, всадять по ножу
Під самі груди – в злежану іржу!

174
Весна відкриє великодні брами…
О красна поро! Завжди, як тепер,
Крізь непролазні хащі за вітрами
Ти всім отим, хто в горі не помер,
На південь путь показуєш боками
Дерев без моху. Червень розпростер
Квітуче тло, немов полтавську плахту –
Крапчасті смуги лохвицького рясту.

175
Дванадцять в’язнів з табору втекли,
Забравши порох, патронами, рушниці.
Після ранкової густої мли
Знайшли й сніданок – жовті полуниці
Чи брості хвої, що з гілля злягли,
З корон розлогих – неламкої глиці.
Зате на пізній, мандрівний обід –
Стегно від зайця чи й ребра обвід.

176
Який ти гарний повесні, Сибіре!
Дзюрчать холодним сріблом ручаї,
Пашать галявини… О хижий звіре,
Минай потомлених, що – як рої –
Гудуть, бездомні… Клятий безувіре,
Не знай довіку, де, які й чиї
Прибулі з тундри, впавши, спочивають –
Після походу сили набирають.

177
Ідуть і йдуть відчайні втікачі.
Таких багато розбрелось тайгою.
На них удень полюють і вночі
Вівчарки люті, цьковані шпаною.
Допавши сліду, пси, мов іклачі
(Вовки сибірські, що деруть юрмою),
Наздоганяють в’язнів, що бредуть –
Крізь темні хащі прокладають путь.

178
Далеку путь до бажаної волі!
Туди, де рине пінявий Амур,
Що світ надвоє ділить мимоволі:
На край манджурів, жителів конкур,
І край бурятів, що голодні й голі,
Бо їх обдер московський балагур –
Старий балясник, людовбивця зроду,
Напасний бич для кожного народу.

179
Шуми, шуми, зневажена ріко,
Людською кров’ю скроплений Амуре!
Із водориїв стилем рококо
Розбризкуй піниво своє похмуре,
Де не один конаючи Левко
Багрив рудою побережжя буре.
Тепер готуйся стріти втікачів,
Запраглих помсти – навіть без мечів!

180
“Так от яке драконське прикордоння! –
Почав Павло, поглянувши на дріт,
Що вивсь над кручею. – Внизу бездоння,
А вздовж ріки – немов прогнався кріт!
Зате й горби для нас – придворна броня”.
Нехай не був це мудрий Демокрит,
Зате загонисті слова Павлові
Гули в серця – як гомін по діброві.

181
Павло сказав – як вузол зав’язав!
Але попробуй вузол розв’язати.
Один Гордій, меткий до пересправ,
Себе прославив спритністю княжати,
Яку мечем гелладець розрубав.
Павлові друзі всілись почекати,
Допоки сили наберуться знов
І темна ніч надійде до дібров.

182
Та що за лопіт, за удари в роги
Збудили схили, збурюючи рев?
Спросоння в’язні скочили на ноги
Й лягли за бурі стовбури дерев.
Лунавий крик у нетрі-бездороги
Прорвавсь, продерся, проричав – як лев.
І всі уздріли на клину зеленім
Рогами схрещених самців-оленів.

183
“Тю-тю на вас! – наважився Павло. –
Та в час такий не тратьмо ні дробини!
А щоб живе м’ясиво не втекло,
Гайда в обхід! Готуйсь до оленини!”
Удар киями – й ноги підвело
Великорогому. На склоні днини
Дзюрчала кров – і пахла дичина,
Жарким вогнем присмажена, смачна.

184
По щедрій учті, боровій трапезі,
Піднявсь один з молитвою в устах:
“Свята Покрово, борони тверезі
Чуття й думки, щоб дух наш не потах,
Щоб чиста честь, як лико на березі,
Була між нами в цих страшних світах…”
Але скінчити не вдалось молитви
Зняли тривогу поклики гонитви.

185
Вівчарок гавкіт нагло залунав –
Сіпнувся кожен до кия й рушниці.
“До бою, друзі!” – поклик поміж трав
Пройняв підгілля наливної глиці.
І вівчуровий рикіт заячав,
Як тільки потріл громом блискавиці
Усе покрив – і в’язнів, і ловців,
Собак і сполох буйних ялівців.

186
Тривав недовго бій. Вівчур, вівчарка
І людолови знагла полягли.
З-за кедра місяць, перемоги марка,
Спинивши наступи нічної мли,
Осяяв зарви, щоб не вгнався в карка
Іржавий дріт. І вислови хвали
Святій Покрові знову залунали:
Ніхто не станув жертвою потали.

187
“Забито двох, підсумував Павло. –
А ми живем! Поранених немає!”
І переможне слово залягло
У надра серця, що псалми співає.
Такі молитви не одне б село
На бій за щастя підняло безкрає
Відваги слово! Твій надхненний спів
Людей не раз на барикади вів.

188
“Ріку штурмуємо вночі о першій.
Ви втрьох з обценьками – в колючий дріт,
А ми – погнати москалів у верші
Сипнемо дробу і вперед – за пліт!
Отак, до берега прохід продерши,
За течією кинемо в політ
Останки тіл, міцних від оленини.
Перепливти – до третьої години!”

189
Павлів наказ – дискусіям кінець.
Готуй патрони з кулями і дробом!
Твердої мсти останній рішенець
Припав до душ колишнім хліборобам,
І навіть той – не взяв би його герць! –
Що так моливсь, погодився: “Доробим
І нарубаємо не дрів – голів!
Бо так Господь, я вірю, повелів”.

190
Наказ прийнявши, залягли на спочин:
Тілам – наснага, душам – перетах.
На них жахали з темряви узбочин
Рови й горби в покручених дротах,
А ген із веж, із марив-поторочин,
Дививсь тривожно, зведений на страх,
Службовий пост – відчайців переймати:
На учту кулям чи в льоху за грати.

191
Коли опівночі Великий Віз
Нерівне дишло повернув угору,
Павло з “кульметкою” вперед поліз
(Її здобув ще в ту тривожну пору,
Коли ножа, що мав шарпкий наріз,
У спину варти затопив простору)
І, почекавши декілька хвилин,
Махнув – стріляти! Ворогам на згин!

192
Ревнуло, бахнуло, заклекотіло,
Югнуло нагло, блиснуло з-під брів.
І дух, що кидав без вагання тіло,
Розцвів, як жевриво з кедрових дрів.
Упав – пропав! Метнувсь на звагле діло –
Ярким багаттям буйно відгорів!
Позаду – паль, ровів горбистий шерег,
Зате попереду – урвистий берег.

193
І стрімголов у пінявий Амур –
Один за одним… Гей, холодні хвилі,
Не зупиняйтесь, щоб людський алюр
Не захолов на течії стокрилій,
Несіть, несіть у хлюпоті безжур
Людський потік на найбистріші милі,
Найдальші кола водяних верхів –
До тих близьких манджурських берегів!

194
Павло пливе за рвійною водою,
Гребе наввимашки, навпрост, навмань.
Тайга ліворуч – темною стіною,
Праворуч – південь, як пора світань,
Іде назустріч, ближчає з горою…
О красний ранку! Почекай-но, стань!
Дозволь допасти берега чужого,
Поки ще сонце не дійшло до нього.

195
Дозволь відвазі в затишних кущах
Знайти притулок. А тоді вже, сонце,
Осяй, огрій – по обстрільних дощах –
Прибуле братство. Справді, чи не сон це,
Не дивний привид у зірких очах?
О ні, бездольні! Знайте, що кордон це!
Павло оглянувся – лише один
Із ним сягнув манджурських низовин.

196
Хоробра решта склала головою
Сувору дань Амурові. Повік
Ні першоцвіт, ані зелену хвою,
Що в сонці сяють радо з року в рік,
Не споглядати ранньою порою,
Ані під вечір, що скрашає вік.
О вірні друзі, добрі дроворуби!
І ви діждались пагубної згуби.

197
Не все одно – з сокирою в снігу
Чи в каламутному, як ніч, Амурі
Лягти кістьми. В бунтарському бігу
Прожити роки, тижні, дні нехмурі –
Це те, що родить бойову снагу,
Що животворить, мов громи і бурі.
Ні, не однаково – повзти рабом
Чи впасти, зводячи ясний шолом!

198
Дванадцять приступом ріки сягали –
На другий берег допливло лиш два.
Навіщо докори, що – мов шакали –
Гризуть даремних вироків слова?
Не всім же вижити – достотно знали!
Не завжди й кожному життя сплива,
Неначе послана від Бога ласка
Чи від недолі тимчасова казка.

199
Павло вцілів, а з ним і побратим –
Дебелий дядько з Таврії просторів,
Що зріс над берегом Дніпра крутим.
Меткий пливак, бувало, він гуторив
Не ніч, не дві з молодшими. Як дим,
Той час минав. Умов і договорів
Було немало, та лише в Павла
Триває спомин – таємниць діла.

200
На берег вибрівши, Павло і дядько
Мерщій до хащ метнулися, куди
Прямує часто не один безхатько
Після якоїсь прикрої біди.
Отож тепер Гаврило Перетятько,
Здолавши з другом закрути води,
Ішов стрічати, крізь кущі безкраї,
Манджурське сонце, визріле в банзаї.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

4. СИБІР - СЛАВУТИЧ ЯР (ЖУЧЕНКО ГРИГОРІЙ)