ОСІННЯ ДОРОГА
Осінь прийшла тепла і ніжна,
як живіт коханої жінки.
Мов руки зламавши в ключицях,
проплив журавлиний ключ.
Дві верби спинились на обрії,
мов дві старі ворожилки, –
Про що вони ворожили
до тихих дніпрових круч?
Уперше зойкнула яблуня,
впустивши разок намиста.
Вітер повіяв легко –
зависло воно на кущах.
І я стояв, мов укопаний,
саме на тому місці,
Де вчора ти, не заплакавши,
сказала: прости й прощай!
Я знав, мені треба кинутись –
летіти, немов на крилах,
Як з яблуні впасти листом
в молитві
тобі до ніг:
“Не вір нікому у світі –
ця осінь тебе обдурила!”.
Та вже порошив
на слід твій
легкий і лукавий сніг.
А потім таким завило,
таким довкруги закрутило,
Із Всесвіту таким холодом
всього мене обдало,
Що все мені стало байдуже.
Камінним зробилось тіло.
А де ж та душа у камені?
Душі мов і не було.
Тепер ось весна! Як свайба,
полощуться маком губи,
Мов майку, сонце хмарку
знімає з обрію і… з очу.
Господи, як це тяжко,
коли так пропащо любиш.
Й гукаєш, мов навіжений,
туди, де тебе не чуть!
(2 votes, average: 5,00 out of 5)