Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







“Ізнов сміється степова дорога…”

Ізнов сміється степова дорога,
Немовби їй і горя не було,
Під той байрак, де стрів я вовка злого,
У встерпляче батьківське село.

Ізнов сигналять рідні краєвиди,
Поля, садки вишневі, криниці…
Немовби знають, що додому їду,
“Ще жив?” – питають зграйно горобці.

Не на гульню, частіше на поминки
Сюди не раз я в розпачі летів.
Одноманітні поверхи будинків –
Між білими лебідками хатів.

Лежать моїх ланів картаті плахти,
Безмежні й не олюднені тепер.
До вікон ближче підступають шахти,
У душі глибше входить НТР.

Тут ніби все таке, як знав я змалку,
Повітря, степ, і дерево, й вода.
Та в горі сльози застряють кавалком,
Бо щось найголовніше пропада.

Мої тут дні ясні і днини чорні,
Кохання Атлантиди і кижі.
І так довкруж комп’ютерно-моторно,
Лиш тільки зорі в небі – для душі.

Тут все моє неперебутньо рідне.
Біжить, гука, ніяк не дожене.
Але мене вже майже тут не видно,
Так мало тут зосталося мене.

І вже в степу міняють мову злаки,
Говорять, та не так, як вік тому.
Близьке до болю… хочеться заплакати…
Догнав, вернув би, та не перейму.

Ще діда знаю, та не знаю сина.
На герць виходять Бог і сатана.
І персонально ніби сам не винен,
А серце ссе невигойна вина.

Прийми мене, левадо архаїчна!
Болиголов, Петрові батоги, –
Непроминуще різнотрав’я вічне,
Як вірний пес, стоїть біля ноги.

І журавель поодаль гордовитий
Мене поважно поглядом пасе:
Мовляв, нема про що нам говорити,
Вважай, перебалакано про все.

Шмагай мене, левадо, батогами,
Жали, непам’ять, сиза кропива.
Боли, душе, терзайсь, щоб під ногами
Земля зворушилась жива!

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 2,00 out of 5)


“Ізнов сміється степова дорога…” - БРОВЧЕНКО ВОЛОДИМИР