ФЕНОМЕН ЛЮДИНИ
Як тільки душу виповнить мою
Космічний подих в зоряні години –
Перед обличчям Всесвіту стою,
Дивуючись феномену людини.
Де, як вони вміщаються в мені –
Сонця, сузір’я і оці тополі?
Можливо, тільки звуком на струні
Вони існують у всесвітнім полі?
А може, й сам я звук, що дотепер
Летить астральним зойком над лісами?..
В живій гармонії космічних сфер
Проміння й звуки – споконвік те ж
саме.
Отож повірте: тіла в нас нема –
Є тільки душі й згущене проміння.
А простір – це матерія сама,
Це чарівництво можності й уміння.
Він, простір, тче із себе у собі –
Світи гойдає в полум’янім лоні.
Мов крашанки, планети голубі
Лежать до часу на його долоні.
Відтак дмухне на дітище своє,
Що неживе котилося допіру –
І враз планета сценою стає,
Підвладна галактичному Шекспіру…
О творчосте на зоряних вітрах,
Жадання мук і озорінь миттєвих!
Як жалко тих, кого долає страх
І ница радість насолод чуттєвих.
Чи варто жити в цоканні годин
Кухонно-спальним щастям невисоким?
У цьому світі сенс лише один:
Побачити Творця духовним оком.
З’явившись з неприхованим лицем –
Відкритим, по-дитячому одвертим,-
Відважно стати одесну з Творцем,
Щоб світ плечем натрудженим підперти.
9.V.1981
(2 votes, average: 3,00 out of 5)