КОВАЛЬ ЛЮДОТА
Не треба мумій. Наших дум снага
Не їх шукає в зоряну годину.
Від тління слово нас оберіга:
Якщо є слово – маємо людину.
А слів бракує – не твоя вина:
Людська душа не помирає доти,
Допоки не вмирають імена –
Як напис на мечі: “Коваль Людота”.
Іржавий меч знайшли серед полів
(Руків’я срібне зблиснуло під плугом) –
І вже мені не треба інших слів:
Я поріднився з ковалем, як з другом.
Людота свитку зодяга руду
(Ледь-ледь кулак в її рукав залізе) –
Ми на болото їдем по руду,
Щоб з неї в кручі виплавить залізо.
Пильнуй, де густо плаває іржа –
То водяник її підняв, до речі.
Нас чаклунами навіть князь вважа –
І ми стосовно цього не перечим.
Я смикаю важкого держака,
Бо шкіряні міхи-легені горна.
Коваль бере з полиці молотка –
І полилась мелодія мажорна.
До полудня роботи вистача,
Відтак спочити ляжем під березу.
Помре лиш той, хто замовляв меча –
Але ж не той, хто викував це лезо.
Можливо, хтось пізнає гострий жаль
І люто лясне по халяві пліттю,
Бо не “кузнєц” на лезі, а “коваль” [1]
Хоч меч прийшов з десятого століття..
Хто б ти не був – шукай слова незлі
І знай, що ми не помираєм доти,
Допоки нас тримають на землі
Рука і слово коваля Людоти.
————
[1] Історія УРСР.-Х, 1977-Т.1.-С. 286.
27.ІV.1981
(1 votes, average: 5,00 out of 5)