“Чого ви не гаптовані туманом…”
Чого ви, мої вірші, не естрадні,
Чого ви не гаптовані туманом,
Чом догори ногами не стаєте,
Чому не прикидаєтесь байками,
А все якісь такі… як мова матері?
Слова!.. Слова!.. А де вони, скажи?
(І як ти, мовиш, не знайшовши слова?)
Шукай їх, і грани, і возвеличуй.
На знахідку ж не дуже покладайся,
Бо те твоє, яке в тобі живе…
(Один позичив слово напрокат,
Одяг його у галасливу чесність –
Худа англійська леді у запасці! –
А театральність видно за версту.
Немовби то уже й не наше слово,
А так собі – переклад незугарний…)
…Бо те твоє, яке в тобі живе!
Його скажи, неначе вперше мовиш,
Неначе мати (коли воду п’ють
Коло криниці влітку люди спраглі):
– Доброго здоров’я пивши… –
А ще нехай у тебе буде слів,
Як зерен тих, коли колядувати
Удосвіта ішов ти по хатах
І щиро переконував дядьків,
Яка то добра з медом паляниця,
А як суха, – то, звісно, не така…
О, як любив я щедро посівати!
…А що коли із зерен-слів моїх
Зберуться критики зварити кашу?
Все, що посіяв, гарно позбирають.
Товкатимуть шмалко, аж густиме ступа…
Заварять і скуштують, щоб сказати:
– Не те, не те, колеги, не модерн…
(А я стоятиму і чутиму:
В мені
Ворушаться слова,
Мов проростають зерна).
(2 votes, average: 4,50 out of 5)