З Адама Міцкевича ВСТУП ДО ПОЕМИ “ПАН ТАДЕУШ”
Про що тут думати на брукові Парижу,
Принісши з вулиці і голову несвіжу,
І вуха, сповнені словами брехунів,
І серце, де горить запізній жаль і гнів?
Біда нам, землякам, що в часі небезпеки
Лякливі голови понесло в край далекий!
Бо де лиш ступлено, – тривога з нами йшла,
І ворогами всіх сусідів нарекла,
І, кривди сповнивши глибокодонну чашу,
На наші голови скликає страту нашу,
І нас оковує в безжалісний ланцюг, –
А світ на ці плачі не має, браття, вух!
Як ніч, як день тяжкі вражають нас новини,
Що б’ються, ніби дзвін над віком домовини,
І зичить смерті нам і недруг, і сусід,
І помста, і ганьба ступає нам услід,
І навіть в небесах надія не зоріє…
Чи ж диво, що тепер людина гасне, скніє,
І, розум втративши у муках нелюдських,
Одно знущається і з тебе, і з других!
Хотів би поминуть я – птах малий, лякливий, –
І рокіт громовий, і в зловожирі зливи,
Шукати затишку та хатнього тепла,
Та ще минувшини, що терном поросла.
Єдина втіха нам: у тиші присмерковій,
Край доброго огню, у приязній розмові
Од європейських чвар замкнуть замки воріт,
І линути й пливти у край дитинних літ,
І щастя згадувать, що вирина з туману…
Та тільки ж свіжу кров і незакриту рану,
Ті сльози, що лились у Польщі, як річки,
Ту славу, що гримить крізь наш одчай тяжкий, –
І спогадати їх нема снаги і сили,
Бо серце польськеє так стисли, так прибили,
Що навіть сміливість, у всіх боях жива,
Лице долонями стражденне закрива.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)