ХУДОЖНИК
Василеві Перевальському
На черені червоний жар тріскоче.
Бери той жар
і грайся ним, як хочеш.
А матінка до печі не пускає.
На припічку сиди ось,
та не скраю…
Сиди!
Коли ж воно і не сидиться.
Знадвору в шибку стукає синиця.
Скрпить про щось осніжена тополя.
І стільки тих чудес перед тобою!
Нехай лиш тільки ненька одпочине…
Хапай мерщій приручені жарини!
У пригорщі горни зірки гарячі,
горни,
допоки димом ненька плаче.
Колишуть жар попечені долоні.
Жарини сизо стигнуть на ослоні,
і просяться у пальці,
і печуться.
Нагадують про себе
кожній пучці.
Та ось вони не сизі вже,
а чорні.
Ану, змітай з ослона
чорне гроно!
Сичать вуглини,
ще не охололі.
Росте на білім комині тополя.
І чорні крила стріпує синиця.
Сиди!
Коли ж воно і не сидиться.
Печуть у чорні пучки ті вуглини.
Малюй!
Нехай матуся одпочине…
Вже пальчики аж корчаться від болю,
та скільки тих чудес перед тобою!
Малюй!
Стоїть матуся на порозі
і дивиться крізь дим,
крізь дивні сльози.
Різьби!
Вуглина крицею скрегоче.
Горить різець на чорнім древі ночі.
Пече різець під серцем, як жаринка,
як вражена сльозина материнська.
Різьби!
Стоїть матуся за тобою,
за димом,
за далекою сльзою.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)