Новочеркаськ, 1962 рік
I
З давніх-давен, при всякій владі,
Без тяганини, зайвих слів,
Російські вузи були раді
Прийняти “братиків-хохлів”…
У рідний, свій не поступивши,
(Ще існував тоді Союз),
Позаду прикрощі лишивши,
Подавсь і я в російський вуз…
Прийми ж уклін, Новочеркаську,
Столиця древня козаків.
Спасибі за гостинну ласку,-
Ти, як дітей, нас обігрів.
Були ми юні всі уперті
При вступі в чесній боротьбі.
Нам відчинив до світла двері
Учитель мудрий – НПТ*…
І не забуду я ніколи
Широкі сходинки, колони.
І нині у душі, повір,
Живе одвічний Критий двір *.
Живе студентське плем’я дивне.
Безклопітне, не агресивне.
Де кожен про освіту дбав
І вищих намірів не мав.
Ми вірили в життя надійне:
Робота, згодом-і житло,
Платні підвищення постійне,
Посади… (як кому везло).
Ми вірили “марксистській правді” –
Державні кріпаки, насправді,
Навчались плідно в інституті,
До лозунгів Москви прикуті.
II
Та хід навчання обірвався,
Чутки вужами там і тут:
– НЕВЗ** не працює, НЕВЗ піднявся! –
Гуде в перервах інститут.
Прийшли з заводу делегати,
Студентів заагітувати:
— Приєднуйтесь мерщій до нас,
Підтримайте трудящий клас!
А “мудреці”, що з ректорату,
Усі, звичайно, партократи,
Відважились на менше зло,
І рішення просте було:
Ідейно нестійких студентів
Від буржуазних елементів
В гуртожитках – ізолювать,
І двері всі позачинять…
Та для сміливих все одно
На волю знайдеться вікно!
III
Стояло на порозі літо,
Сади вже стали червоніти,
Новочеркаськ, дощами вмитий,
Жадав і жити, і радіти.
/Пора була ясна, погожа!
Але душа була тривожна.
Мов на біду важку чекав,
— Як до заводу поспішав…
IV
Завод ледь дихає, страйкує,
Біля воріт – юрба нуртує.
Зірватись може кожну мить:
– Ану, цехи, давай трощить!
– Ви наші давні кровопивці,
Експлуататори – убивці!
Доволі, гади, панувати,
З трудящих соки вижимати!
Он робітник студент-заочник,
Як пролетарський вождь пророчить,
Що нас розіб’є влада вщент,
Коли прогавимо момент.
— Гінців пошле хай мітинг наш,
Підняти треба “Россельмаш”,*
Та брати банки й телеграф –
Тоді настане влади крах!
— Які бридкі, жорстокі зміни
До крайнощів дійшли, коли?
В крамницях – піднялися ціни,
Не НЕВЗІ – норми підросли!
— Ходили чесно на паради,
Тепер – на площу, до міськради!
Сиділи, мерзли в таборах,
Тепер – відлига на вустах!
Нещадного козацтва діти,
Сини і Дону, і Дніпра,
Тож скільки вам іще терпіти,
Чекати милості, добра?
V
Мене і радість обіймає,
І сумнів серце обпіка –
Я бачу кинуті трамваї,
Колони йдуть із Хатунка*.
Утративши, що можна втратить,
Худий, змарнілий гегемон
Спішить спитати у міськради:
— Де ж справедливості закон?
— Які бридкі, жорстокі зміни
До крайнощів дійшли, коли?
В крамницях – піднялися ціни,
На НЕВЗі – норми підросли!
На площі – люди мітингують,
А можновладці – гнів не чуть!
На всі питання знову й знову –
Чіткі шеренги вояків…
Ніхто не вийшов на розмову,
“Бунтівників” – вогонь зустрів…
І натовп, як лавина, зрушив,
Як при царату в злі роки,
З дерев посипались, мов груші,
Завжди цікаві хлопчаки…
І полилася кров невинна.
І крики й зойки без упину:
Стріляла в пролетарські спини
Партійно-керівна машина…
А площу згодом оточили,
Як наказав штабний обком,
Ще теплу кров водою змили,
Асфальт припудрили піском.
Лежачих – підтягли до купи,
У самоскиди – склали трупи,
В глухих яругах “спецвантаж”
Ховали ніч, до ранку аж…
В сирій донській землі зариті,
Всі двадцять три, злочинно вбиті.*
VI
За що, скажіть, така нам кара?
У небі ворон кряче злий.
Ой, налетіла чорна хмара,
По місту тіні поповзли.
Суди та вироки поспішні,
Та, сльози матерів невтішні.
За вироками – сім смертей,
Ще більше страху – на людей.
Юнак, знайомий добрий мій,
Був – токар, Сотников Сергій.
Засуджений він, як бандит,
Бо біля заводських воріт І
з даху став агітувати
Завод сусідній страйкувати…
— Не хочу помирать бандитом! –
В суді кричав несамовито…
Пороги мати оббивала,
За сина немічна благала,
Що батько в нього – фронтовик,
А в громадянську – більшовик…
Не помогло, не помогло –
Добро не зупинило зло…
Зів’яли паростки надій –
Розстріляний – її Сергій.
Таких Сергіїв хочу славить,
Таким би пам’ятники ставить!
Мовчить собор, закляк Єрмак, *
На площі бронзовий козак…
VII
А інститут гостей стрічає…
Із комсомольського ЦК,
Гуде, послухати бажає
Столичного керівника.
І вийшов дядько на трибуну,
Ще не старий, та вже й не юний.
А белькотить, немов дитя,
Про світле наше майбуття.
Та розтлумачує красиво
Про грандіозні перспективи…
Наприкінці вже, на прощання,
Коли студентський гвалт піднявсь,
Посипалися запитання –
Чіткі, прямі, на тему дня….
Підвівся ректор, глянув тупо –
(Сум’яття по рядах пройшлось):
— Назвіте прізвище і групу,
Коли питаєте про щось!
Цікавих віником змело,
І запитань вже не було…
VІII
А через кілька днів потому
3 Москви приїхав Мікоян*,
І в тоні Ментора, різкому,
Подав блискучий диво-план.
У місто навезли достоту
Горілки, хліба, ковбаси…
Гуляй, обдурено голото,
Забудься, більше не проси!
Студенти ж, як радянські люди,
В кутах шепталися вночі,
Бо зранку нишпорили всюди
Хорти при владі й стукачі.
IХ
Знайшлося і для мене стерво –
Іду на виклик в КДБ.
Натянуті до краю нерви,
Тремчу, ледь стримую себе…
В кімнаті тихо, темно. Вікна
Закриті шторами ущерть.
В кутку годинник тіка мірно,
Обличчя слідчого, як смерть –
Бліде і сіре, непорушне.
На мене лампа диха душно.
І голос, наче з того світу:
— Ну, що ж, юначе, розкажете,
Що бачили, де ви були,
Коли колони містом йшли?
— В гуртожитку ми всі сиділи,
Весь день я нудився без діла…
– Неправда… В натовпі людей
Ось ви на фото у той день.
Ось ви йдете, ось стоїте…
Кого ви тут пізнаєте?
– Нікого… (І шукаю слів).
Я йшов до друга, що хворів…
— До друга? Дай мені адресу,
Куди ходив – маршрут накресли, –
Почав міняти слідчий тон,
Мене беручи у полон.
Години три отак тримав,
Розпитував та все лякав…
Як інтерес до мене зник,
Велів, щоб прикусив язик,
Про все нікому і не пискнув.
(Я на мовчанку – дав розписку)…
А ми ж, як всі радянські люди,
Вже не шепталися вночі.
Шмигали щодобово всюди
Хорти при владі й стукачі.
Прощай, провіснице – відлиго:
Ляга на землю знову крига!
Х
Спливло – вже майже сорок літ.
Перемінився білий світ,
А я вертаюся туди,
Де юності мої сліди…
Новочеркаськ, як і раніше,
Для мене – місто наймиліше.
Стоїть собор, стоїть Єрмак –
На площі бронзовий козак.
Є інститут, горя освіти,
Студенти там – Росії діти.
А час розкрилений летить…
Дай, Боже, нам без крові жить!
(2 votes, average: 2,50 out of 5)