2
Раз опівдні, як овець
Розморила спека
(А горіло сонце так,
Як суха смерека),
Їх погнав малий вівчар
До струмка поїсти,
Перейшла отара ліс
Хмарою крізь віти;
В тихім зворі налягла,
Як туман, на воду,
А Василько, мов коня,
Осідлав колоду;
Править скакуном своїм
Та в сопілку дує.
Пальці вивірками йдуть,
Серце гараздує.
Напилися і пішли
Барана та ярки.
Чи з Говерли Прут тече,
Чи з його флоярки?
Вже не видно з-за ялиць
Жодного ягняти,
Час Василькові іти
Дріб свій доганяти.
Сопілчина в чабана –
То любов велика.
Все за грою забував
Наш малий музика…
Грає хлопець. Аж нараз
Бачить – олениця
Сторожко із лісу йде,
Сива, наче глиця.
Він сопілку – за ремінь,
Сам у хащі скоком.
Причаївсь і звірину
Поїдає оком.
Ось вона до джерела
Підступа лякливо,
А за нею із кущів
Олень – дивне диво! –
Звичайнісінький на вид,
Ще й рудої масті,
Тільки роги золоті –
Промені гіллясті!
Пастушок щипнув себе –
Сниться чи не сниться?
Ні! Золоторіг стоїть,
І стоїть сарниця.
Світить золото ясне,
Б’є проміння в очі,
Ніби сходить сонце тут
З темної обочі.
Підійшов Золоторіг
Теж до водопою.
Олені розпочали
Мову між собою.
Пастушок задеревів –
Говорили звірі!
Мовби люди то були
В оленячій шкурі.
Ланя каже: – Подивись!
Подивись у воду:
Знов те золото росте
Нам обом на шкоду.
Нас покинули свої –
Злото очі коле.
А мисливцям покажись –
Не втечеш ніколи.
Роги світять віддаля
Уночі і в днину…
Любий мій, даруй мені,
Я тебе покину.
Я не хочу помирать
Через пишні роги.
Розійдуться наші тут
Стежечки й дороги!
Олень відповів: – Ну, що ж,
Бачу, моя люба,
Що незвичність і краса –
То біда і згуба…
Як з тобою стрілись ми
Нічкою ясною,
Без надуми і вагань
Ти пішла за мною.
За тобою по лісах
Не вганяв я й трішки.
Ти сподобала собі
Золотенькі ріжки.
Потім, як прийшло знаття,
Що це злото – горе,
Ти придумала мені
Завдання суворе.
Ти сказала: “Відламай
Росохи потворні,
Може, виростуть нові,
Сірі або чорні!”
Скільки я разів ламав
Ці прокляті роги
Об дубові стовбури,
Кам’яні пороги!
Та звіряча в них була
До життя жадоба –
Виростали знов мені,
Як зірки, із лоба.
Лізло вперто з голови
Золото червоне.
Сяяло воно ясніш
Царської корони.
Справді, видно нас було
І вночі здалека.
Чатувала скрізь на нас
Люта небезпека.
І, чим більше я жадав
Загубити роги,
Тим пишніш вони росли,
Мов гілля розлоге.
Мав я з ними кожен раз
Тяжчу все мороку.
Перші виросли за рік,
Другі – за півроку.
Зиму ось оці росли,
А як їх я скину,
То боюся, що нові
Виростуть за днину!
Я давно вже зрозумів,
Що мені не вдасться
Обдурить свою біду,
Збутися нещастя.
Більш не буду їх ламать –
Це не допоможе,
Лиш болітиме чоло
Так, що не дай боже.
Знаєш ти моє життя –
Кляте, безталанне.
Як боїшся, то іди…
Будь здорова, лане!..
(2 votes, average: 2,50 out of 5)