Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







5

Так з’явилося сінце
В лісі на галявні.
Олень з грудня їв його,
А доїв у травні.

Роги виросли нові,
Може, навіть, кращі,
Він тепер ховався знов
У глибокі хащі.

Мав леговище м’яке
В непролазній пущі.
Їсти сіно він ходив
Тільи в ночі тьмущі.

Теплі весняні вітри
Лоскотали ніздрі.
На бриндушці сніг конав,
Наче вовк на вістрі.

Ще раз одягла зима
Льодове намисто,
Та сховалась, де було
Вільготно й тінисто.

Звори водами гули,
Птаство грало знову,
І лишив Золоторіг
Схованку зимову.

В полонину повернувсь
І зажив некрадки.
Про якусь нову біду
Не було і гадки.

А тим часом навкруги
Чатувало горе:
Оленя ловить прийшло
Ціле військо в гори.

Чоловічок – той скупар –
Був цьому виною.
Роги золоті загріб
Він у купі гною.

І про свій великий скарб
Ні слівця нікому,
Тільки – жінці, а вона –
Кумові свойому.

Кум – кумі, кума – кумі,
Аж одна кумася,
Як почула про таке,
Мало не стеклася.

Злих людей чуже добро
В саме серце коле.
Та кума і підняла
Крик на всі околи.

Чи де ярмарок, чи храм, –
Верещить завзято,
Так, немов з її чола
Злотні роги знято!

Скрізь ходила, скрізь була
Заздрісна і хутка.
Так дійшла й до короля
Дивовижна чутка.

Він одразу наказав
Їхати в Карпати,
В діда золото забрать,
Оленя злапати!

А скупак відлюдьком був,
Не ходив нікуди
І не знав, про що навкруг
Теревенять люди.

Ось до нього і прийшли
З військом генерали –
Гній розрили і як стій
Золото забрали.

Почали вони вести
Допити суворі.
Де той олень може буть?
у якому зворі?

А яка на ньому шерсть?
Жовта? Темно-сіра?
Як-то, роги ти забрав,
А не бачив звіра?

На це все не міг скупак
Відповіді дати.
І його, упавши в лють,
Вибили солдати.

Не жаліли нагайок,
Били аж до поту.
Кожен платить у житті
За свою скупоту.

Знай, небоже, що на тім
У добро не в’їхать,
Як не дав ти звірині
Даром сіна віхоть!

Злото вже у короля,
Плаче скупердяжко.
Але оленя в лісах
Упіймати тяжко.

Звіролови, капкани,
Петлі, вовчі ями,
Чати, засідки, пости –
Всюди над плаями.

Скрізь чекають, коли він
Злотим рогом блисне.
А його ніде нема,
Наче зник навмисне.

Олень там, звичайно, там,
Де осінній вітер
Їх з Васильком розлучив,
Дружби сльози витер.

І не може він про те
Знати нічогісько,
Що у гори пастухів
Не пускає військо,

Що за ним давно зорять
Сотні й сотні воїв,
Ніби він криваве зло
Проти людства скоїв.

Він Василька не діждавсь
І зітхав з печалі.
Не дивився на траву,
Ні на сарни чалі.

І не тішили його
Дерева розцвілі.
Він по кичерах блукав
Просто так, без цілі.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 4,33 out of 5)


5 - ПАВЛИЧКО ДМИТРО