КАРМАЛЮК V
Устим стояв, ввижалася дорога
По першому грудневому сніжку,
Далеко геть, подальше від острога,
В морозну путь, нітрохи не важку.
Хай свище заметь, без тепла і хліба,
Як бажаний і довгожданий гість,
Він до людей було вночі придиба,
Зігріється і каші попоїсть,
Пограється любенько з дітлахами,
Бо в нього теж в домівці два малих.
Але якими добрими шляхами
Пробратися йому тепер до них?
Крізь сон ночей, і мжичку, і порошу
Шукав людей од мандрів одпочить.
Задихав міх.
– Ну, що, Устиме, прошу,
Давай-но руку! – I в єдину мить
Кільцем затис. Уста скривив од жалю
Чи від злоби – солдатам все одно.
– Давненько ми не бачились, ковалю, –
Сказав Устим, – не бачились давно.
Чи, може, той рік, в клуні, серед току
Ти пив горілку, плакався мені,
А вже сьогодні стрів, їй-бо, нівроку,
Розпеченим залізом у вогні.
Це хліб за хліб, виходить, молодчина,
Шукай такого з свічкою в юрбі.
Візьми оцю у мене й сірячину,
За труд гіркий подякую тобі.
Знімає з пліч і кидає додолу
Свитину чорну, пояс вишивний
І простягає руку теплу й голу
І надягає кільця й каже: – Бий,
Тобі-то що? За мідяки притерті
Ти, може, й душу закуєш в обруч? –
Але коваль підводить очі вперті
І просить об однім: – Не муч, не муч!
І б’є з такою люттю залізяку,
Що сиплють іскри й гаснуть віддаля,
Що офіцер аж уші затуля
І тупає ногами з переляку.
(3 votes, average: 1,67 out of 5)