3. ПІСНЯ ДРУГА

І
До Стіксу стежку всяке знає.
Зовуть сю річку й Ахерон.
Там пекло переправу має,
А перезносить дід Харон,
Старезний дідуган, сердитий,
Лающий і несамовитий:
Гука на пана й мужика.
Однакова йому досада
Вести за Стікс у пельку ада –
Чи крутопопу, чи дяка,

ІІ
Чи бута-товмача, яризу,
Що чужоземні мови знав,
Чи кашовара-чуру з Низу,
Що в городи тихцем шурхав,
Чи кирподеристу панянку,
Чи Настю, степову шинкарку,
Ту славну Настю Горову,
Що мед-п’яне-чоло точила
І Ганджу дерти так уміла,
Як Сагайдачний дер Москву

ІІІ
Оддалеки Зарона видко:
Стоїть в турецькім каюці;
Жене каюк не вельми швидко;
Держить стерно в правій руці,
А з-під лів ої позирає:
“Який се біс іще чвалає?
У пеклі й місця вже чортма…
Да й ті он двоє гайдамаків,
Козацьких славників-брехаків,
Давно вже скиглять без ума;

ІV
Що балакучої натури
Нема кому тут показать:
Бо всі їх друзі – гайдабури
В смолі по казанах киплять…
Та се ж їх родич, мабуть, кревний,
Такий славн ик розбою ревний,
Як і вони колись були…
Аж затрусились, так зраділи!
Неначе дурману іззіли:
Біжать, мов здрочені воли!”

V
Бідаха тиць! аж охрестився:
Не вірить ба й своїм очам:
Де се йому Харон з’явився?
Хіба він служить двом панам?
Чи, може, праведники з неба
Спускаються аж до Ереба,
На сумовиті береги,
Де стільки в пекло душ гатили,
Що й християнство заломили
Старі язичницькі боги?

VI
“Ні, се не праведники!.. Шиї
У них поникли під ярмом…
Надіто ярма преважкії
На гамалик тугий обом,
Та ще й не ярма, а барило
Грудину одному давило,
А другому – важкий гаман
Нагнув гамалика на груди,
Немов, крий боже, ув Іуди…
Се, певно, як якийсь обман?

VІІ
Дак я ж бо добре пам’ятаю,
Як високо їх підняли,
Як теребили їх до раю,
Про святощі обох ревли…
Тарасе! чи се ти?.. Миколо,
Письменського козацтва школо!
Чого се ви сюди зайшли?
Ще й ідоли свої земнії,
Грудей не жалуючи й шиї,
До пекла з раю занесли!”

VІІІ
“Ні, братику, – Тарас признався. –
Ми й близько раю не були?”. –
“Як не були? А ти ж озвався
На лист віршований з Землі!” –
“Ми вдвох тобі відповідали,
Як до Коціту шлях верстали, –
Сказав Микола. – Ох-ох-ох!
Тоді ще сяк-так тут жилося:
Бо в шию лихо не вп’ялося,
Не вагонило нас обох”.

ІХ
“Удвох? То й баба Талалайка
Од вас обох до нас прийшла,
Що почала від Наливайка
Верзти про мідного вола?..
І про ножі дурні свячені,
Признаєтесь удвох тепер?” –
“Ге! то живим, збрехавши, правди
Соромились ми вже казати.
Той сором, брате, з нами вмер”.

Х
“Тут нам, мерцям, одна й одрада, –
Рече Тарас, – все те відкрить,
Що в нас посіяла досада
Чи нетямка, чи слави хіть…
Коли б душі всім не відперли,
Ми вдруге б тут з нудьги померли
На сих імлистих берегах.
Без сорома ся казка, друже,
Що провинили тяжко дуже:
Плодили лжу ми в розумах!”

ХІ
“А годі лиш точити бали!
Се не в оранді, не в шинку! –
Гукне Харон. – Чого постали,
Мов до молочі на току?
Вам гульки, а мені робота –
Возити вас, брехак, до чорта,
Що зветься в пеклі Вельзевул.
Та вже ж мені й остобісіло
Дивитись на шкварчуще тіло
Та слухать крик ваш – калавур!”

ХІІ
“А нам, – Тарас озвався, – діду,
Не треба й пекла, як тут ждать
Від посніду та й до обіду,
А послі й спати так лягать,
Що хоч би чарочку маленьку
Горілки промочити пельку!
Никай, ходи сюди-туди
Та думай, як тебе пектимуть
Або вильми в казан укинуть,
Щоб знав, по чім тут ківш біди.

ХІІІ
Я про Танталові чув муки:
Немає й мук над них, мабуть…
Не оковити, а й сивухи
Готов тепер би сьорбонуть.
А ти, безбожний дідугане,
Пекельне твориво погане,
Мені до шиї причепив
Важке барило ланцюгами,
Що пахне любо горілками,
Яких я й зроду ще не пив”.

ХІV
“Тобі ще байдуже, Тарасе, –
Озвавсь Микола. – Ні, капшук
Важкий повісь на серце, ласе
До золота: от мука з мук!
Бряжчать-дзвінять, а не даються
Хоч позирнути, як сміються
Червінці, мов дітва мала!
І серед мук страшенних аду
Я не забуду про відраду.
Як золото рука гребла…

ХV
Тантал? п’яниця?.. Ні, ти в жида
Спитай, нехай би жид сказав
Про муку, що він від обіда
Та й до обіда гроші дбав,
Та й не йому вони достались,
А на Землі тому зістались,
Хто голодом його морив
І, без горілки-оковити,
Письменним розумом кривити,
Так як тебе той хміль, учив.

ХVІ
Дак от же дідуган проклятий,
Мов і не бачить двох бідах:
Не хоче нас в каюк узяти…
Я б рад висіти на гаках
І мучитись, як мучивсь Байда.
Була б мені в тому відрада
Від споминок про любий скарб,
Що сорок літ я в нім кохався
І навіть правди відцурався
Та й збагатив двох ницих баб!”

ХVІІ
“Обидва ви, як бачу, дурні! –
Рече Харон. – Бо верзете
Давняшні приспівки бандурні.
Тут міркувати не про те,
Кому нудьга, кому відрада.
Байдужна тут людська досада,
Байдужні й радощі… Сідай! –
Гукне на Кулеша, бідаху,
Сім’ї козацьої невдаху. –
У пекло пливемо, не в рай!”

ХVІІ
У пекло… О! Да там же й душно,
Не так, мовляв, як в сіряках,
І певно, що і пудно, й скучно:
Не між людьми се на святках,
А між чортяками лихими
Та між брехаками дурними:
Бо не за що, як за брехню,
Той батько лжі ледащі душі
Хапає, мов кролі за вуші,
Та й ганить в гаспидську матню…

ХІХ
“Хароне, діду між дідами! –
Промовив зляканий Куліш. –
Ти в пеклі не над кріпаками,
А й над панами ще стоїш.
Ти в Вельзевула маєш ласку:
Не розлучай же нас, будь ласко!
Огляньсь на земляків моїх,
Щоб се козацтво недолуге
З нудьги не повмирали вдруге:
Вези нас в пекло всіх троїх!

ХХ
Хоч брехунів там, знаю, повно,
Та люде темні всі вони:
Тим у зневазі поголовно
У Вельзевула – сататни.
На нас же, певно, він ужалить:
Не в дігті нас прягти да смажить,
А, може, скаже, і в меду.
Ну, та хоч би й в смолі кипіти
Да втрьох у казані сидіти;
Дак ми й байдуже про біду”

ХХІ
“Ти, дурню, й сам того не знаєш, –
Загомонів старий дундук, –
Про що мені товчеш-благаєш! –
Та в нутрі й крутонув каюк. –
Не в моді ваша тут наука:
Однакова всім буде мука,
Чи хто письменний, чи дурний…
Сідай, кажу, в каюк, ледащо,
І не питай, про що і з а що
Тут нидіють два брехуни!”

ХХІІ
Поліз бідаха мій у човна.
“Що маю там робити я,
Де, мов стара в куделі вовна,
Скудовчилась моя сім’я?
На дурня дурень там сідає
І дурня дурнем поганяє:
Навіки там я пропаду! –
Так, мимрить сам собі бідаха,
Сім’ї козацької невдаха –
Не в хуторі, дак ув аду…

ХХІІІ
Уже ж доволі надивився
Я на безпутних земляків,
Доволі у книжках нагризся
З кагалом темних письмаків!
Тут я зустрів їх тільки двоє
І бачу, що вони обоє
Отверезіли від олжі.
Нехай би ми в котлі кипіли
Та в смак по правді гомоніли
Про ті посвячені ножі,

ХХІV
Про Криштофа, і Наливая,
Про Гостряницю-втікача,
Про Хмеля, як він сам втікає
З-під Берестечка від меча,
Як присягою й честю грає.
З султаном потай накладає,
З Виговським надить татарву
І, серцю хижому в одраду,
Задумує криваву зраду, –
В Москві Хмельниччину нову…”

ХХV
“А ви куда! а дзуськи! – крикне,
Немов опарений, Харон. –
Чи через вас і тут не втихне,
Де тихо дремле Ахерон?..
Геть з човна!”
Дивиться бідаха,
Сім’ї козацької невдаха –
Коли ж у каюці Тарас!
Він цупить за капшук Миколу
До себе, а Тарасу в полу
Рука Миколина впилась.

ХХVІ
Не дбаючи про дідугана,
Хоч він розсядься, хіп Куліш
Собі Миколу!.. “Ні, омана!
Не знати, що в руці держиш,
Чи людське тіло, чи парину,
Що в теплу йде з землі годину,
Чи воду, чи легкий туман…
Ой горе! се ж мара з марою
Зустрілася! Се й над мною
Такий же скоївся обман!

ХХVІІ
І сам я на Землі покинув
Нікчемне тіло; дух самий,
Без огляду на домовину,
До світу полинув із тьми…”
Аж тут Харон як розмахнеться,
Зубами аж креснув, сміється –
І по голові бех стерном!
Бех по голові тій письменній,
Що дивувала мотлох тещі
Своїм безкостним язиком!

ХХVІІІ
Мов той гарбуз, що б’ють про свині,
Розпалась мудра голова;
І, мов з-під келепа із скрині,
Сипнула золота дітва, –
Із капшука дітва, що серце
Осіла, мов яке кубельце,
Та й загніздилась в нім повік…
Закрив Куліш рукою очі:
“Чи се мана, чи сон пророчий,
Що так і мій загине вік?”

ХХІХ
“Ні! я ні в пеклі не зречуся
Святої правди, ні в раю:
На рай містичний не польщуся,
На ад реальних мук плюю”.
І ледві се в душі мелькнуло,
Аж се – ізнов стерно плеснуло…
Зирк! вже Миколи не видн о.
По хвилях чорних червоніє
Кривавий слід, аж серце мліє,
А сам письмак пішов на дно.

ХХХ
А де ж Тарас? Нема й Тараса!
Се ж і його втопив Харон!
Душа, на оковиту ласа,
Пила за цілий легіон.
Тепер з барилом потонула,
Ні разу в нього й не ковтнула…
Шкода такого Кобзаря!
Шкода й Миколи! Саме згинув
Тоді, як брехні всі покинув,
Користь пекельного царя…

ХХХІ
Пливе каюк, мов серед моря
Сумує в каюці Куліш,
Та вже до всякого звик горя
І бгає серце, мов той книш.
“Отак ви вдруге повмирали!
Так марно вік свій скоротали!
Та душу стратили й мою:
За вас-бо та й мене судили
І на гіркую засудили, –
Гіркую чашу смерті п’ю!

ХХХІІ
За вас!.. Бо й на тім світі бачив,
В які ви вбрались реп’яхи,
І людям праведно товкмачив
Кобзарські й книжницькі гріхи…”
Так думає, сумний, аж гляне
На Стікс – і сивий волос в’яне –
Встають цілісінькі вони.
Барило в одного на шиї,
В другого – діти золотії,
Важкий гостинець сатани!

ХХХІІІ
Встають з води, на берег сонний
Виходять бридьма. Й чути плач
“О! лучче б я капшук мій повний
Віддав татарам на гарач!” –
“О! лучче б горілок я зрікся
І ромом пуншовим не впився,
Аніж тут нидіть без конця!
Се ж не життє, одна досада…
Така, Миколо, нам награда
За нашу лжу у лжі отця!”

ХХХІV
“Бач, скиглять як! – рече сердитий
Лагідно якось наче дід. –
Та з ними нічого робити:
Накоїли б і в пеклі бід…
Що ти мене так поважаєш,
Найстаршим дідом величаєш,
За се признаюсь я тобі.
У пеклі в нас тепер погано,
Не так як перш колись бувало:
Між грішними всяк пан собі.

ХХХV
Нема – щоб на жару сидіти
Або висіти на гаках,
Чи то в смолі як слід кипіти,
Чи то пектись на шашликах.
Вони по пеклу скрізь гасають
І місце знай переміняють:
Той лізе в см олу, той у жар.
Коли б чорти не доглядали
Та остями не заганяли,
То в пеклі б скоївся пожар.

ХХХVІ
А се такі два гайдамаки,
Яких і в світі не було:
Сі знають, де зимують раки,
І компонують тільки зло.
Нехай би в рай обох приймали:
На біса їх сюда заслали,
Щоб ясувати тут ясу!
Коли живих не збунтовали,
Дак щоб мерці нам попсували
І в пеклі справили трусу!

ХХХVІІ
Та ще – коли се хочеш знати –
Сюди забравсь Мартирим’ян
І хоче всіх повизволяти,
Хто заступався за хрестян.
Сі ж, хоч і здорово брехали,
Та кріпаків обороняли,
То він з них здійме всю брехню…
Дак ми їх трохи й придавили:
Цяцьки мирські їм начепили,
Щоб знали нашу вовківню!”

ХХХVІІІ
“Мартирим’ян?!. Мені про нього
Стара Дубиниха верзла,
Що тут набачилась усього,
І в пеклі, і в раю була…
Аж се і правда!” – “То-то й лихо!
Внаперш було у пеклі тихо:
Хто впав сюди, дак тут і сів
Не знали ніякого хріна,
Що не підмажеш і грошима
Як нагодивсь, так і вхопив!

ХХХІХ
Отим-то стільки год блукають
Та нудять світом письмаки,
Що їм цяцьки їх натирають,
Немов ярмо, гамалики, –
Що ні з ким їм погомоніти
І нікого вже туманити,
Як туманили Куліша
Той певно їв би лагоминки
В раю коло небоги жінки,
Коли б не дано відкоша…”

ХL
“Хароне діду! дак ти знаєш
Моє ім’я!” – рече Куліш
“Яке твоє?!. Ти сновидаєш
Чи на дорозі в пекло спиш?
Ге!.. та се ж він! Того ж зраділи,
Неначе дурману іззіли,
Обидва пеські письмаки…
Та вже й Мартирим’ян скучає
На Стікс раз по раз позирає,
Щоб з тебе поздіймать гріхи

ХLІ
І визволить свою отару…
Таких доволі в нас, як ти.
Хоч навісний, так їм під пару
Курзу-верзу в раю плести.
Коли б був знав… ну, та згадають
Не раз мене, як подовбають
В письменських головах своїх…
Шкода, що я давно родився
І в пеклі глибоко втопився:
Я б вишколив обох дурних!..”

ХLІІ
“Дідусю! дак ти був людина,
Не дідьче твориво, мовляв?
Якого ж се – не гнівно – хріна
Ти в пекло до чортяк пристав?” –
“Потурнака Лях а ти знаєш?..
Самійла Кішку пам’ятаєш?” –
“Да хто ж не знає їх обох?..” –
“Хоч козаки й свічки світили
Про мене, а ченці кадили,
Та не послухав дурнів бог.

ХLІІІ
Сказав мене на вічні муки
У пеклі на самому дні
І щоб я жер живі гадюки,
Сидіти ж на жару мені.
Тоді ж старий Харон кінчився…
Той ще й із греками возився
І порав розбишак римлян.
Мене чортяки полюбили,
Харонові усиновили;
Я пораю вже християн.

ХLІV
Шкода, що ти влизнеш від мене
Через пройдисвіта того:
Зробив би з тебе я печене,
Дознав би розуму мого!
Бо нас, ляхів, ти відцурався,
З панів, як з козаків, сміявся,
Та ба й Москву не вельми чтив,
Що Хмеля надто величала,
З Кутузенком його зрівняла,
А Хміль у шані у чортів.

ХLV
Він зрадниками й брехунами,
Мов греблю, пекло загатив,
А сам з п’ятьма отаман ами
На лоні в Вельзевута сів.
З Іудою там побратався,
На два сини знай озирався,
Що жарились у лжі отця…
А ти на що, ледащо, важив,
Як Солов’їнського зневажив
Своїм посланнєм докторця?

ХLVІ
Защитника йому такого
Нема ні в пеклі, ні в раю.
Коли б опрігсь, дак я нікого
В смолі так добре не втоплю..
Всі брехуни в Москві і в Русі,
Які не є померші душі,
Се наша слава й похвала:
Чи Соловйов із докторцями,
Підбрехачами-лестецями,
Що к дурню липли, як смола;

ХLVІІ
Дарма, що Гуню конокрадом
(Аххіла вашого) зробив,
А козаків єдиним стадом
Христовим на всю Русь явив, –
Чи Чернишевський, що Миколу
Навчив зробити брехень школу, –
Чи Писарєв, що дурнем звав
Та ще й ледащом чоловіка,
Що був краса й шаноба віка,
Мов Соловей-Боян співав.

ХLVІІІ
Та в нас усіх їх переважив
Брехун московський, книгогриз,
Той Соловйов, що все зневажив
Спасенне й чесне та й проліз
Між оних ніби патріотів,
А справді лютих ідіотів,
Що мирові дають закон,
Що, мов у нас Мінос хвостяку
Кручки вам крутить, і собаку
Перебрехали, взявши трон

ХLІХ
У злочестиві, хижі руки,
І руський світ у тьмі держать,
І всім здається, ніби злюки
На троні з карбачем сидять…
Оце ж між неуків пробрався
І гнати всіх тихцем завзявся
Новий розбійник Соловей…
Мов на дубах гніздо зробивши,
Так в диких розумах засівши,
Душив правдивих він людей.

L
І ти, невдахо, був правдивий,
І ти виявлював брехню;
Ти, правдолюбче юродивий,
Вже попадавсь у западню;
І на Проскустовому ложі,
Забувши заповіді божі,
Тебе самого клав брехун,
Той Соловей, розбійник славний,
Брехун, сказати б так, державний,
Міністра кожного тівун.

LІ
Подякуєш Мартирим’яну
Не раз, не два за те, що ти
Один з болотного туману
На гору вибравсь правоти…”
Рече, і не пили з пилами,
Не тумани із туманами,
Дими пекельні піднялись…
Страшне ойойканнє підземне
І лемент, і риданнє ревне
По воздусі до них неслись.

LІІ
Хоч знав Куліш, що не горіти
Йому в чортячому вогні
І з ледарями не кипіти
У сірці, дігті та в смолі,
А ввесь із ляку затрусився
І скрива на дими дивився,
Мов на мисливця з гаю вовк.
“Се близько наші вже пороги:
Я бачу – он чортячі роги”, –
Промовив злюка та й замовк.

LІІІ
Аж ось – шубовсть каюк у яму!
Мов з припічка додолу впав.
Круг себе наш Панько поглянув:
“Тепер же, мабуть, я пропав!”
А човен глибше знай та глибше…
Пороги в пеклі ще крутіше,
Ніж Ненаситець Низовий.
Кругом вода реве-бурхає,
Безодня бездну прикликає…
Куліш ні мертвий, ні живий.

LІV
“Ух! доплили-таки!” – промовив
Тихцем Харон; та ба! хреста
Вже зась Ляху Потурнакові
На себе класти! Тут не та,
Не божа сила вже панує
І на воді людей рятує
Від нурту, вирви, всяких бід…
Тут сатана вже заправляє,
Усяку волю й силу має,
Як ув оранді в пана жид.

LV
“Гей ви, чорти і чортенята! –
Гукне ла ющий дід Харон. –
Чи в вас тепер жидівські свята,
Що вас тут скупивсь легіон?
Чого гракаєте, сіпаки?
Хапайте миттю за прилавки,
За опачини байдака
Та цупте через чорториї
На Стікса береги сумнії,
Щоб там не ждали каюка!”

LVІ
Гу, гу!.. Мов торки босоногі,
Що вгору навпроти води,
Бувало, цуплять на пороги
Важкі човни, мов неводи,
Що дивувавсь Багрянородний,
Як ті недолюдки голодні
Ідуть на ляму залюбки;
Так і пекельні гайдамаки,
Рогаті л егі та гуляки,
Перевернулись в козаки.

LVІІ
Харон їх мовчки підганяє,
Не жалує свого стерна
І по рогах чортяк ціляє:
Бо се в них іграшка одна.
Серед ойойкання та крику
І скреготу зубів, і рику
Зіставсь бідаха наш, Куліш,
Зіставсь, мов човен серед моря;
Та вже до всякого звик горя
І серце мляве бгав, мов книш.

LVІІІ
Аж дивиться – висока брона,
Мов та, що турка Порта звуть.
Се їх потуга й оборона,
Тих, що тут Січею живуть.
На броні надпись: “Всі язики!
Про що єсте? Про дух наш дикий…”
Які чудні й страшні слова!
Коли б він зміг таке збагнути
Чи так далеко сягонути,
То б заболіла й голова.

LІХ
Стоїть, гракає, задивився,
Мов наш земляк серед Москви,
Що в москаля лічить навчився
Галок, що всипали церкви.
Аж хвіртка в броні прочинилась..
Крізь куряву, імлу й туман
Якась людина завиднілась.
“Ходи до мене!”- промовляє, –
Давно тебе я визираю”. –
“Хто ж ти єси?” – “Мартирим’ян”.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)