РОМАШКА ТИСЯЧОЛІТТЯ
І ромашками пахне волосся твоє.
І очима землі прозирають волошки…
Ще попереду – вічність. І час у нас – є.
Зачекай, не жени, пожалій мене трошки,
Сотниківно, Ядвіго з очима Явдошки…
Але відьма – жене! Пташка-трійка – кує!
Накувала…
Хрещатих моїх іменин
Вже не спинить це коло крейдяне зі звичок.
І попереду тільки курай і полин,
І життя – на зозулин один черевичок.
Як я легко купився
на привид коня,
На Савур на могилу з конем коло хати…
Тут русальських язичій любовне дання,
Ти в вінку із ромашок, і хочеш кохати!
А мені, ув евксинській моїй чужині,
Кожна ласка – немов материнська, отецька…
Не овечка, не пастир, а бачу в ці дні:
Ще мене виглядає й стоїть при коні
Осіянна печаллю княжна половецька.
Я ж лічив свої дні – як шпаргалки спудей.
Еллін, обр і касог, анн, русич, іудей –
Мов ромашковий цвіт, цвіт небесного знаку.
Я веслую, аж очі вилазять з орбіт.
Задля тебе живу вже дві тисячі літ,
Та з полону сирени прийду на Ітаку.
Степова Каліпсо, я дві тисячі літ
Обриваю літа, як ромашковий цвіт.
Я ж возносив тебе
до найвищих небес,
Я стелив тобі сніг для палкого злягання…
Впав на очі туман половецьких очес,
І була мені мить, кожна мить – як остання.
Я люблю це життя, це гріховне вино.
Я тобою вчарований, о чужино!
Знаю здавна-прадавна, що й ми не з Мальорки.
Архімедів важіль, і жіноче єство,
Твого тіла вогонь, ядра персь, їх литво,
І міжміжжя, міжгір’я круте торжество…
Діонісова крале, богине з гальорки!
Як ти плутала нас тут, у грішні ці дні,
Ти себе ані нас не жаліла нітрошки.
Ти мадонна геєни, сама без рідні…
Ну чого ж у сльозах твої чисті волошки?
Син при нас, ми з тобою, і я на коні…
Де Харонові сурми, й куди він гребе?
І кого він гукає – мене чи тебе?
Меморійна зоря, чи зоря-зоряниця?
Десь іржуть і глузують дурні лошаки,
А богиня – одна. І княжна, й кобилиця.
Стали прахом і каменем древні віки.
Проминули століття, як римські полки,
І на прах обернулася древня столиця…
А вона – як богиня під небом ріки,
У вінку із ромашок, – стоока й столиця!
Як ти знов владарюєш, коханко, жоно!
Наше плем’я – це обри. Пропало й воно:
Скам’яніли і м’язи, й слова чоловічі…
Я люблю тебе, грішну. І сам я не згірш.
І прощальний твій плач. І прощальний мій вірш.
Половецькі волошки заглянули в вічі.
Це хрещате злягання, жадання розп’ять…
Очеса в очеса половецькі стоять.
Так оддайтесь наостанку бодай печенігу!
…Але інше століття зозуля кує.
І ромашками пахне волосся твоє,
І восходить зоря віфлеємського снігу…
2001
(2 votes, average: 4,50 out of 5)