РОЗМОВА З ДРУЗЯМИ
І
Подзвонюєм щитами
Між собою:
Чий вірш правдиву іскру
Висіка?..
А ворог – знай –
Готується до бою
І поміж нас
Шукає “язика”.
Його не спиниш
“Вічною любов’ю”.
Земля гуде! –
Послухаймо її:
Вона, омита всіх народів кров’ю,
Розповіла
Про класові бої.
Вона в сльозах од вечора до рана,
Її страждання важко осягти:
В скількох місцях
Кривавить свіжа рана,
Яку проткнули шомполом кати!
І в час, коли
У трепетному вірші
Зове до справедливості поет, –
У неї цілять
Грізні,
Найновіші
Отруйні жала бойових ракет.
Тому відверто, друзі, заявляю:
Хай прислужусь не вічності,
А дню –
Я свій рядок
На бій благословляю –
Туди, на першу лінію вогню,
Де точно знають напрямок
Щомиті:
І де свої,
І лютий ворог де.
…Ідея, найпрекрасніша у світі,
Мене з колін в нещасті підведе
Її вітри
Мені бентежать груди,
Її тягар –
Для мене не ярмо.
Звання й чини
Дають людині люди,
Покликання –
Приходить лиш само.
І як мені гукне воно:
“До бою
За світлий день у мирі та добрі!”
Найкращий вірш
Я прихоплю з собою,
Як пістолет в потертій кобурі.
І скрасить думка
Дні мої останні.
Що я не був над боєм хервуим,
А в ленінськім
Найлюдянішім стані
Змагався піхотинцем рядовим.
Ні, не служив,
А в міру сил і вміння
У день прийдешній торував путі.
Поезія – не служба,
А служіння
Людині,
Людству,
Людяній меті.
ІІ
Назватися – іще не стать поетом,
Бо задля цього мало, далебі,
Проскандувать високім пієтетом
Рядочок вірша, наче “річ в собі”.
“Вникай, мовляв, та мудракуй, читачу,
Гей, критики, наморщуйте лоби:
Вдивляйтесь в те, чого я сам не бачу,
Шукайте неіснуючі скарби.
В моїх рядках, мов істина остання,
Як підсвідома та значима вісь,
Звелись тривожні знаки запитання…”
А хто ж на них, колеги, відповість?
ІІІ
Не заздрю людям славним і великим:
Вериги їх – не для мого плеча;
Не заздрю й тим, хто поетичним криком
Ровесників своїх перекричав;
Ані тому, хто, опочивши в мирі,
Проіснував без клопотів до ста,
Чи “вміє жить” – і посмішки нещирі
У вигідні посади оберта.
Не заздрю ні старому, ні малому,
Не гнусь перед чиновними людьми –
Живу й дзвеню, як дерево з-під грому,
Бо й наді мною гуркали громи;
Бо і мене проблеми обсідали –
Про день і вік, про сутнє і дрібне,
І скрипки у душі моїй ридали,
І сурми бою кликали мене.
Чого ж ти підкрадаєшся, тривого,
Про що шепочеш тихо з-за плеча?..
Я вперше заздрю – всім, хто знав живого,
Хто слухав і хто бачив Ілліча.
Хоч мент один, хоч хвилечку єдину –
Живого, не на фото чи в кіно,
Бо не самі ідеї – як людину
Я Леніна відкрив собі давно.
І в клопотах за справи наші кревні,
Коли з самим собою не в ладу,
Від імені думок своїх недремних
Я ходаком до Леніна іду.
Іду, щоб не затрухнути на пні.
В ім’я людини і життя живого
Іду горіть у праведнім вогні –
Веди ж мене до Леніна, дорого!
(2 votes, average: 3,50 out of 5)