ПОКАРА
Були і вдачі, і невдачі,
І рідне – в затишку – село.
Казки і витівки дитячі,
Але дитинства – не було.
Була війна. І я уклінно
Щодня молився крадькома,
Аби Господь нам Україну
Нарешті визволив з ярма.
Вже сам не відав – що зі мною.
Мій дух метався в сум’ятті.
Не раз я, зболений війною.
Хотів померти на хресті.
Проснулась вдача бунтівнича –
Хотів померти за народ.
Або хоч плюнути в обличчя
Кривавих нелюдів-заброд.
Звідкіль з’явився він у мене –
Той гнів, непрошений, як гріх:
Чи то набутне щось, чи гени
Котрогось з пращурів моїх?
Я відчайдушне, наче в горах,
Блудив у роздумах тяжких,
Аж поки, вистеживши, ворог
Не зупинив мене у них.
І тут же, сам собі на шкоду,
Заслав мене на Колиму,-
Я непокірливий був зроду.
Не покорився і йому.
Як не знущався він – незмінне
Я лиш молився крадькома,
Якби Господь нам Україну
Зберіг і визволив з ярма.
Молився болісно й уперто,
Я нею жив і взаперті,
Як у дитинстві, я померти
Хотів за неї на хресті.
Але мій ворог, мов за кару,
Завдав в межипліччя мені
Стократно тяжчого удару,
Ніж нагла смерть на чужині.
Він обернув мій край в руїну.
Страшним Чорнобилем прокляв
і замість мене – Україну
В моєму серці розіп’яв.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)