Сад вічності

Світлій пам”яті Зоряни

Наталя Давидовська. Збірка “Фрески”
САД ВІЧНОСТІ
Поема-ілюстрація до циклу графічних робіт
художника В. Слєпченка “Реквієм”,
присвячений світлій пам’яті Зоряни…
I
Трикрилий птах
Збувалася,
І проминала ніби,
І дерево в мені дуплом ставало.
Осіннє листя, як зужиті німби,
Спадало на трухляві п’єдестали
Моїх божків чи ідолів.
І страшно
Вже не було, і вже зеленкувато
Там,
Де боліла музика вчорашня,
Пліснява починала проростати.
Збулось. Звичайним стало,
Потім – звичним
Тісне знання казенного покрою.
І світ мене всотав і обезличив,
І спорожнив, і залишив в спокою.
Який то спокій був – зело торішнє,
Ні снів бджолиних,
Ні спокус медв’яних.
Сухе бадилля – рівне і безгрішне,
Що вже ні зацвіте, ані зав’яне,
Бо – спокій…
І покора без поразки,
І власна тінь хрестата в узголов’ї,
І на душі – дрібна липуча ряска,
І ніби ні краплиночки любові
Вже не лишилось…
Світ, її всотавши
Не пощедрішав на тепло осіннє…
Скажи мені, Судьби Трикрилий Пташе,
Чиє мене врятує воскресіння?
…Надія на спасіння! Боже правий,
Хто вигадав цю милість чи оману?
Не я одна – народи і держави
Гоїли нею незагойні рани
І будували храми піднебесні…
Цвіло сухе бадилля і надія
Гортанно возвіщала людям весни
І в сьомий день збувалася Неділя –
Хтось воскресав!
Як просто і жорстоко
Світ відкупився вигадкою притчі.
О, світе! Під твоїм недремним оком
Життя і смерть – однаково протічні…
Тоді чому вповаємо на інших
В своїм спасінні,
Іншого розп’явши,
Сухе зело сльозою покропивши, –
Скажи мені, Судьби Трикрилий Пташе?
І Птах почув і прилетів до мене,
Сів на плече, уявний і прекрасний:
“Намарно хочеш знати достеменно
Усе про душу, і чужу, і власну.
Оце знання, воно – твоя покара,
а світові – нічим не завинила
це інша плід рожевий з древа вкрала,
ти б отакого зроду не вчинила…
Чи – навпаки?
…Я знаю, що з тобою,
Ти – з проклятих чи вигнаних із раю.
За звичай – мирні душі гинуть з болю,
Твоя ж душа – без болю помирає.
Цей біль – твоя любов,
А може й притча,
Що світ пустив отрутою по людях,
Трава полинна і стебло гірчичне.
Хіба ж так люблять?
Ну хіба ж так люблять:
Нічого не лишаючи назавтра?..
Ти думала,
Чому я не двокрилий?
Була б людська судьба й гроша не варта,
Без третього крила…
Куди б летіла?
Воно – майбутнє, і тому – найтяжче,
Бо все спочатку: древо, плід, спокуса,
І біль сторукий, і любов стоуста…
Я дам її – утретє і востаннє,
З терновим німбом зоряного світла,
І проросте безлистими вустами
Нова, тобою складена молитва.
Замолиш біль чужий,
Займешся власним
І спалахнеш свічками серед Саду,
По стовбуру сповзе змія звиваста
І хтиво затанцює, як Менада.
Ти їй не вір – це тільки шал підступний,
Любові не сполохай зайвим рухом.
Поранено пектимуть босі ступні
на кам’яних уламках…
і розруха
як чорна тінь стоятиме між вами…
в чужій душі, від самоти осінній
чи вишепчеш безлистими вустами
живу любов –
і власне воскресіння?”
І Птах мій зник. З-за силуету брами
Враз виник інший, схожий, мов двійник –
Такі ж в очицях вогкі, теплі рани
Від сивих снів і схлипів потайних.
Не вірилось.
Питалось мимоволі:
Як отакі несуджені – знайшлись?
Два всесвіта, дві загадки, дві долі –
Чи випадок оце, чи вищий смисл?
Цей Птах сумний, трикрилий, всюдисущий.
Я наречу його Садівником,
Він з тих що стережуть самотні душі
Забраний Сад і вічності огром.
Іду за ним, мов позбуваюсь плоті.
Я зайва тут. Це доля – не моя.
Уперше згадую на потім
Ні подихом. Душа, як немовля…
А може зупинитися?
Що – слово?
Хай навіть найнечутніших з молінь,
Коли вкопався чорний хрест дубовий
Живцем у душу – по саму глибінь?
Ні слів, ні звуків,
Виспівався требник,
Порожня книга з аркушем кори…
Ще можна зупинитися.
Не треба!
Бо вірить Птах і падає згори.
І розчиняє браму чи гординю
Чужої долі.
Да святиться мить!
Життя і смерть з’єднавши воєдино
Сад Вічності над світом височить!

ІІ
Сад
Тут сутінь спить і прохолода,
І небеса у пасмах згадок.
Під сонними кущами глоду
Сплять ритуальні жала гадин,
А поруч – яблуко цнотливе,
Незаймане, тому – пророче.
Чи так народжується диво
Життя,
Чи так стуляє очі?
Бо тиша – “до”,
І тиша – “після”,
А далі – звук,
А далі – слово.
І схожа поминальна пісня
Чомусь на пісню колискову.
Я тут.
Це птах твоєї долі
Мене провів тихцем повз браму.
Чи сам,
Чи ти йому дозволив,
Відчувши душу рівноправну,
Бо теж – самотню…
Синій притиск
Зубів – над верхньою губою:
Хоч самотою поділитись,
Коли не суджено – Любов’ю…
…а може устократ святіше
Це рівноправ’я душ…
Загадка…
Сакраментальний сад
І тиша,
Як на початку.
На початку
Тисячоліть, які у глині
Застиглій ув округлих формах,
Творили порухи первинні
Так первозданно й неповторно,
Життям виповнюючи глеки
Та амфори
Ввібравши точне
Тремтіння прожилок,
І легко
Єство промінилось жіноче
Крізь чорну глину,
Біле лоно
Плодом тужавіло уперше,
І безгріховно, безборонно
Здіймалися молочні перса
Краси,
Розповивалось тіло,
Лущали глиняні вериги,
І амфора в собі дзвеніла
Відтворюючи стегон
Вигин,
Мов на початку…
Глеки вічні
Гущавились уявним віттям
Ті ж форми, круглі та обтічні
Жили в нащерблених століттях,
в порепаній вітрами глині,
але вже з іншим тайним змістом
буття,
і плутанина ліній
нагадувала сад тінистий,
але підземний.
І корінням
Зріднилась глина животворна:
Тут завершилось сотворіння
І починалося повторно.
Я роздивилась – що за скорбний сад:
Античні глеки, в ріст людської долі.
Скажи мені, а скільки ж снів підряд
Ти будував цей Пантеон любові?
Цю дивну усипальницю краси
Життя,
Де рівно слава і неслава –
Хто вниз, хто вгору – з глини проросли…
І шати блазня і жебрацький саван
Душі людської –
Все отут твоїм,
А може і моїм, довіку стало,
Уже не роз’єднати: Сад і дім,
Свої й чужі скорботні ритуали.
Я роздивилась: гадина повзла,
Плід просочився крапелькою крові.
Я думала на світі – більше зла,
А більше виявляється –
Любові.
І гадина застигла.
Жебонів
У глеках пульс і мертву тишу нищив,
І розступився Сад,
І в глибині
Стояла біла жінка в чорній ніші.

ІІІ
ЖАЛІБНИЦІ
Це була твоя втрата
У білім вінчальнім вбранні.
Як невіста – печальна,
Як святі – непокрита і боса.
Від небесних птахів,
Доки міг, ти її боронив,
Птах земний налетів,
Чорне пір’я заплів у волосся,
І помер у вікні.
Ти помітив – терновим шипом
Крапля пташої крові
У неї на скроні холоне.
Крикнув дзвін, і відкинулось небо
У чорний пролом
Хилитнувшись проплив
Утлий човник старого Харона.
Мертвий птах у вікні,
Заколочених вікон хрести,
Сотні тьмяних свічок –
Ані жодна уже не палає.
Хоч тепер забарись,
Затамуй, не пусти – захисти
Від такої розлуки,
Де більше розлук не буває!
Тільки Пам’ять під заводами часу,
Органний хорал,
Сотні клавішів тьмяних –
І жоден – долоні не гріє.
Хто ж тоді доторкався до них,
Хто напотемки грав,
Загасивши останню свічу, –
Відслужив літургію?
Хто отам за органом
в кутку,
безтілесним ченцем,
невідступною тінню,
у довгій смиренній сутані? –
Чи оцей, що січу запалив
Поминальну,
Чи – цей,
Що її загасив,
Переймаючи подих останній?
Цей безликий Ніхто –
під склепінням Пам’яті,
в ній –
зліпок мертвої глини…
Як міг ти отак запізниться,
Щоб орган зкам’янів,
Щоб у тиші його кам’яній
Скам’яніли надгріб’ям
Три вічні сестри – жалібниці?
Три повічні сестри –
Три ранкові зорі – для живих.
Три вечірні зорі –
Дня, загаслого – маски
Посмертні –
Нерозлучені:
Віра, Надія, Любов…
Що б ти зміг,
Коли б навіть і встиг –
краплю зимного воску зітерти
із вінчальної сукні?
Не жінки уже – а Жони,
Що у кожній із трьох жалібниць,
Як зоря триєдина –
У терновому німбі…
Ти спробуй,
Зорю дожени,
Доки виросте Сад,
Доки гіллям
Завруниться
Глина…
IV
Скорбота
Над жінкою у ніші – вічний Сад,
Буття і небуття сплелися крони.
Хіба ж перевезе найтяжчу з втрат
У потойбіччя – човничок Харона,
Старий та утлий – не для тягарів
Земних.
Душа – це надто справжня брила,
Щоб на тім боці
Міф їй крила грів,
А на цім боці
Плоть її горіла.
Ні! Жодну втрату не перевезти
Через ріку, якщо вона безводна
… Ось крапля парафінова, ось – ти,
Ось хрест,
Ось пам’ять – гола і голодна.
Вже не органна – інша,
Мов жебрак
У наготі і світу порожнечі.
Ну де притулять,
Словом, сном – хоч як,
Де подадуть дрібушечку чернечу?
Самі хрести,
І пустка.
І кажан
Завис понад провалом в невідоме.
Проте – усе відомо…
Світ бажань
Загас у свічці за порогом дому.
О скільки цих погашених світів
На білім світі – як йому біліти?
Та хтось нагою пам’ять відпустив,
І в темряві навчив її ходити.
Не допоможу і не поведу,
У темноті – не бачу навіть дива.
Це біла жінка в ніші у саду
В таку дорогу пам’ять відрядила.
Я зайва тут.
А з вилущених слів –
Хіба колись народиться початок?
Чому твій птах, що в сад мене завів
Одразу
Не звелів мені мовчати?
Він знав: слова – пазлітка,
І не більш,
І навіть той,
Хто рядиться в них чесно,
Назвавши словом, –
Ще не зменшив біль.
І смерті не спинив –
Бо безсловесна!
А що я можу?
Що втрачала – я?
Чужу брехню і зраду –
Ще чужішу,
І марних слів пергу,
І не моя
Душа тримала німбом чорну нішу
У цім саду,
Де я – сліпий глядач,
Ні – підглядач, принишклий
За лаштункам.
Чужа любове, ти мене пробач,
Що у тобі шукала порятунку…
І босої ступні вузенький слід
На вогкій глині…
Що – моя сльозинка?
Коли є вічний Сад,
І вічний Плід,
І в чорній ніші – зовсім вічна Жінка…

V
Пам’ять і пам’ятники
Уже не роз’єднати: Дім і Сад
І Слово, що туркоче
Над тобою.
Скажи мені, а скільки ж снів підряд
Ти рятувався власною любов’ю
Від пам’яті.
Я заздрила тобі:
Ти зводив Храм,
Паноптикум античний,
А я складала зустрічі дрібні
Рядочками –
В рядочки пересічні.
Ти ще не знав, що темрява глуха
Твоєї втрати
Вибухом прорветься,
Осяде пил, розсіється труха,
На місці тім –
Вселюдське вознесеться.
Прозріють пальці – вирізьблять папір
Глибокі зморшки ліній…
Як відверто,
Оголено – відтворить точний зір
Красу безсмертну – і життя і смерті!
Жіночність – без початку і кінця,
З ім’ям Зорі, що сходить неминуче
На небозводі
З-під руки митця,
І – де учитель.
Де – послушний учень
Вже невідомо…
Вища із наук –
Наука болю.
Хто у ній не стліє –
Замісить глину первородством рук
Почне любов – із віри та надії.
І ти почав. Із тьми століть і днів,
Де кожна доля має власний колір,
Ти їх з’єднав,
Ввібрав, перечорнів,
Перебілів за них –
Замкнув у колі
Коловороту всіх небесних рік
І всіх підземних…
Напоївши птаха
Ти видобув із нього перший крик:
Трикрилу вість захоплення і страху
Перед огромом світу,
Де усі –
Підземні хащі і наземні пущі,
Озвучені й знімілі голоси –
Жорстокій волі Пам’яті послушні.
Вона – і плід,
І гадини жало,
Й череп’я глини, що зрослося віттям.
На світі б зовсім щастя не було,
Якби позабувались лихоліття…
Та ось іде – обдерта до кісток,
Зсутулена,
Аж тисне серце в ребра, –
Іще виток…
Мов кіл забитий – крок,
День, вік, століття, вічність…
Так і треба,
Щоб людство не занадилось до снів,
І не пішло топитися до Лети,
Щоб ні один зі смертних не посмів
Рядитись прижиттєво в постаменти!
Все вивірено – бронза чи граніт,
Помічені тавром могильні плити…
Де совість спить – там Пам’ять височить
Оголена,
І треба їй платити…
І – тисячі свічок. Пряма стезя
У Пам’яті,
Стрімчаста і терниста.
…Німіли пальці,
Тиснув хрест. Ти знав,
Художнику, з чиїм змагався хистом?
Напевно – ні!
Бо виліпив віки
З череп’я, кров’ю, замісивши глину.
Трикрилий птах – це й той, що у вікні
Тоді помер
І чорне пір’я скинув
На жінку у весільному вбранні…
Яка ж у людства Пам’ять ненаситна!
стезя терниста, втрати руйнівні,
В долоні – свічка,
Мов провісник світла!

VI
Дорога
Я придивилась – світло мляве
На сході – легшало поволі.
Який разючий збіг уяви,
Яка чітка розбіжність долі!
На обрії,
Де кострубато
Дерев стриміли поторочі,
Немов
Збирались відібрати
Рядочки – всі мої рядочки
І спорожнити…
Мерзли плечі
Не зігрівав уяви клаптик…
Як я боялась порожнечі,
Що наступає – після крапки.
Я знала –
Знати не бажала
Що – птах
І сад,
І око віще,
І перестиглий плід,
І жало –
Все зникне – із останнім віршем.
А далі?
Самота і втома.
І неможливо заслужити
Тут, біля ніші,
Невагомо
В одному з глеків смирно жити.
Бо – пізній сад,
І – зморшки ранні.
Бо мудрій гадині – в угоду
Не оскверню і не пораню
Незайманість
Чужого плоду.
Бо знав той птах, мене провівши
Тихцем повз браму:
Я – живуча.
Бо воскресаючий у вірші
Біль,
Після смерті,
Не болючий.
Зерно, пустивши парость – гине,
Це дуже просто і прекрасно,
Це –
Після крапки, ніби глину
Перетирати душу власну
Між пальцями,
Себе зібгавши,
Щоб не сполохати беззвуччя…
Скажи мені,
Трикрилий Пташе,
За віщо –
Я така живуча?
І Птах твій зник. З-за силуету брами
Враз виник інший – схожий, мов двійник,
Як легко плив,
Як вільно крильми правив,
Летів на глеки –
Й пролетів крізь них,
Мов крізь мою уяву,
І наскрізно
Спалахувало серце раз-у-раз,
Сочилась глина і бриніла слізьми.
О боже, глина плакала – за нас!
Жила краса – вагітніла красою
У лоні світу,
Там у глибині
Стояла біла жінка під сльозою
І скорбно усміхалася мені
Благословенням…
І стулилась ніша,
І час було вертатися назад
Туди, де жодна тиша не тихіша
Цієї.
Жоден дім – іще не сад,
А тільки – дім,
Де від лукавства – тісно,
Де блазні – в королях, і навпаки,
Де знов і знов не можуть вознестися,
До слів прип’яті намертво рядки,
Де глина – ще пісок сипкий…
І трудно
Втолити спрагу піною.
Землі
Напівбожки у тесаних погруддях
Знов заважають дихати мені.
Де пам’ять гола, до кісток обдерта,
Ув’язнена в тунелю чорних душ,
Де смертне все,
І тільки смерть – несмертна,
Де я кудись навпомацки іду…
Стулилась ніша… Припинилось дійство.
І час було вертатися..
Куди?
В пісок сипкий, в зело сухе –
У дійсність?
В безрідні, понівечені сади?
А Птах летів, розлого і трикрило…
Аж отепер подумала: яку
Разючу схожість доля відтворила
І не лишила жодного знаку
На вигині, на кутику, на зламі
Трьох крил,
Трьох стріч,
Трьох вимірів буття?
І розгадала раптом – це той самий,
Що жив і вмер, і до життя вертав!
Три долі поєднавши – три гордині
В красі,
У лоні, чистім і живім.
Бо слово й звук, і музика –
Єдині
У лініях на аркуші твоїм.

VII
Обрій
Бо нерухомо поміж чорних глеків
Пішла за птахом.
Він мовчав, немов
Забув про мене,
Правив зовсім легко
На обрій,
Віддалявся і холов.
І опадали глиняні вериги
З дерев предвічних,
І ставали в ряд
Дерева,
І вкривалась сивим снігом
Дорога, не вертаючись назад.
Хіба ж назад вертається майбутнє,
Ота – найневимовніша з молитв?
Я знову йшла.
Мої гарячі ступні
Лишали на снігу пташиний слід.
Свіча, вже обморожена і срібна
У білу зірку обрію вросла.
О, Пташечку!
Кому була потрібна
Молитва,
Що – нікого не спасла?
І вишерхла безлистими вустами…
Скажи мені, художнику,
Чиї –
На стовбурах дерев – хрестаті шрами,
Неначе зморшки болю на чолі?
Скажи,
В якому сні ти передбачив
Цю срібну обмороженість свічі,
Що – молитовно,
Паморозним плачем
В душі моїй тремтіла уночі,
Щоночі,
Доки дрібно цяткувала
Словами –
Не папір, а жовтий віск…
О, скільки воску там поналипало
В нічній душі,
Що годі вознестись!
Я знову йшла…
А хто мене примусив?
Так вперто йдуть святі і божевільні,
Так, за плечима в ніші –
Скорбний усміх,
Чи свічка поминальна,
Чи весільна,
І не моя…
А що – моє? Молитва?
До обрію, де стятими гілками
Дерева,
Доторкаючись до світла,
Подобою птахів
Летять над нами…
Художнику!?
Все вивірено й просто:
Дорога від розлуки –
До розлуки,
А там, де обрій –
Знов жіноча постать,
Окрилена така
Й така – безрука,
Бо –
Снів твоїх в долонях не зігріла,
Бо вуст не затулила,
Бо безвуста…
І хто їй дав
Такі зухвалі крила,
Якщо за ними – неозора пустка
Майбутнього.
Там – шепіт божевільний
Моїх молитв
Трикрилий Птахом зникне…
Художнику!
Я далі не повинна
Іти,
Там жде тебе – безрука Ніка,
Чужа мені богиня,
Бо – сильніша,
Бо з нею – легше,
Бо вона – незряча…
Я – повертаюсь!
Там – у чорній ніші
Моя сестра
В моїй молитві
Плаче…
5.10.-6.11.88р.

5.10.-6.11.88р.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)