ВІЧНИЙ ЖАЙВІР
Я прийшов додому навесні
Та провідав щонайперше поле.
Жайвір там на трепетній струні
Ноти-зерна розсипав навколо.
Грудочка сіренька і мала…
Скільки літ тобі, моя пташино?
Ти тоді ще в степ мене вела,
Як серпи торкалися стебла.
І тепер ведеш – коли машин…
Скільки літ тобі, мій родовід,
Скільки літ тобі, моє світання?
Нам же знову, жайворе, – в політ,
Наче пісня та – твоя остання.
І коли виходив за поріг
Пізнавати між людей прекрасне,
Ти для мене голос приберіг,
Що повік у пам’ят не згасне.
І коли я двері розчахну
Гостеві, що в хату завітає, –
Повертає сонце на весну,
Наді мною жайворон витає.
І коли до всього, що живе,
Та до ріднокраю слово мовлю,
Жайворине диво світове,
Ти мені – мов камертон любові.
І коли, буває, затужу
Від свойого горя чи чужого,
Жайворове ймення прокажу –
І воно тоді мені підмога.
Жайвором до неньки піднімусь,
Мати бачить це й немов не бачить,
Й не дивує це її чомусь,
Тільки стиха на плечі заплаче
Та промовить: – Сину, не лети,
Видно, страшно й холодно у хмарі, –
І хлюпнуть морями доброти
В душу материнську очі карі.
Час мені минає, як ріка,
І в степу біліє наша хата,
А у вічнім небі не змовка
Грудочка маленька та крилата…
На роботу в город повертав,
Близько так десь рідний голос лився.
Я його початки розгадав:
В мене в грудях жайвір поселився.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)