Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



І ВІЧНИЙ БІЙ

В душі велика павза…
Іван Франко

І
Засидівсь ти, поете, в обороні –
Ні диму вдень, ні вогника вночі.
І добрий порох нудиться в патроні,
І автомат дрімає на плечі.

Але в розвідку вирушати треба,
Бо довго нам затишшя не дано…
У кожної епохи – нове небо:
Йдемо вперед – і вищає воно.

ІІ
Бува, душа німує, мов закута,
В зневірі опускається рука,
Та б’є мій час – і я зриваю пута,
І сумнів, наче ворог, утіка.

І Правди оборонцем войовничим
Підводжуся, допоки мисль жива,
За власним планом, розсудом і кличем
На чесний бій лаштуючи слова.

ІІІ
Метафори. Епітети.
Алітерацій дріб…
А що, як просто – сироти?
А що, як просто – хліб?

А що, як не співається,
Бо в серці – сіль сльози
Й вітрами продувається
Хатина із лози?

Вигадувать нема коли,
Слова – лиш корінні:
Голодні сестри плакали –
І сльози їхні капали –
На дно душі мені.

Ношу його і домі я,
Неміряне ніким, –
Оте солоне озеро
Із присмаком гірким.

Ні сплеску там, ні шереху –
Там спить війна лиха…
Тепер воно од берега
Потроху висиха.

Спада, як сніг-розталиця
В погожий березіль, –
І лиш на дні кришталиться
Сльоза пекуча сіль.

ІV
Сказка ложь, да в ней намек!
О. С. Пушкін

“Хоч казка і збреше, але й натякне”, –
Так мати в дитинстві навчала мене.
І казку казала,
І пісню співала –
І поруч ходили веселе й сумне.

Немало я зміряв життейських доріг, –
Та мамину мову у серці зберіг:
І казку складаю,
І пісню співаю –
Сміюся крізь сльози і плачу крізь сміх.

Учуся в біді голови не хилить,
Самого себе на кострищі палить,
Хоч людям здається –
Він вічно сміється!..
Мені ж, як по правді, – то більше болить.

V
Ще ж я душею, друзі, не змілів, –
Зборовши біль, сміюся і жартую
І вже сильце метафори готую
На табунець прудких, як сарни, слів.

Вона, та зброя, завжди при мені –
Дивись, і риму гарну заарканю,
І поклонюся тихому смерканню,
І вам, душі мисливської вогні.

Ми з вами ніч високу поведем
На золоті левади світанкові –
І дню новому, ніби юнакові,
На стіл робочий вірші покладем.


Моє життя на мандри не багате,
Воно скоріш – як царство портове:
Коли не я, то друг мій вийде з хати,
В далекий рейс без мене попливе.

А я лишусь… І раптом де й візьметься
Ота зваблива муза чарівна.
Гойдаючись на золотій вервечці,
У дальні мандри зманює вона.

– Напнем вітрила?.. – З радістю! Готово…
В країну див мій човен відплива,
І в серці вже тремтить прозоре слово,
Як на стеблині крапля дощова.

VІІ
Якщо моїх думок нехитра течія
Хоч краплею схвилює людям душу, –
Щасливий я тоді, безмежно радий я,
І в час такий, здається, гори зрушу.

Так, мабуть, садівник, що вгледить дервце,
В листочках ніжних, викупаних в росах,
Од щастя посвітлішає лицем
І радісно промовить: – Прийнялося!..

VІІІ
Продумане мною, прожите,
Перейдене в тиші й громах, –
До мене прийди і скажи ти
Всю правду, як правда сама.

З гарматним розгойданим гулом,
Із дотиком ніжним і чулим
В строфу поселися мою:
Як треба, я стану до бою
З отим, несучасним, собою –
Впаду і воскресну в бою.


І ВІЧНИЙ БІЙ - КАРПЕНКО МИКОЛА