ПРАГНЕННЯ БІЛИХ НОЧЕЙ
Я ними снив, я прагнув їх давно,
Вони всякчас жили в мені, мов казка,
Якої я наслухався малим,
Якою я намірявся в отроцтві,
В яку не втратив віри і донині.
Із ними не стрічався наяву
Ні в літеплі колиски степової,
Ні в Києві не бачив, ні в Херсоні.
До мене долітало їхнє світло
Передусім із берегів Неви,
До білонова слава Ленінграда
Закоханих збира і казкарів…
Уздрів я диво на початку літа,
Як таллінські каштани біло пінні
Так широко сяйнули білизною,
Що зразу надвечір’я побіліли,
А далі й ночі в біле одяглись.
І Вишгород, і вежа Олевісте
Опівночі до мене прихилились
Та білі сни розказують поволі,
Аж доки білу тишу не сполоха
Гурт молоді, що ревно сторожує,
Щоб захід ночі білої не вкрав,
Та білим його сміхом відганяє,
А білий сміх, мов цвіт, по бруку кружить,
Встеляє біло вулички вузенькі…
І пароплав по рейді ніби спить,
Насправді ж білий вогник з пароплава
Утік по білій стежечці на берег,
Аби й собі потрапити до казки…
У ніч таку читати можна книгу,
У білому, як ніч, готелі “Віру”,
А ще на голубому підвіконні
Писати білі вірші в піднебессі…
Я змалку прагнув білих цих ночей,
Як прагнуть казки, як жадають дива,
Та, видно, я до них так довго йшов,
Що й голова мені вже побіліла.
(3 votes, average: 2,33 out of 5)