“Ходить хвора мати, простяга долоні…”
Пам’яті подруги дитячих літ Галинки
Ходить хвора мати, простяга долоні,
Щоб у них поклали правдоньку її.
І мене питає, чи не бачив доні,
Чи не забивалась в київські краї.
Вам болить голівка, не тужіте, мамо,
І не воскрешайте ту болючу мить.
В сніжнім передденні у віконній рамі
Подруга Галинка, яка жива, стоїть…
На світанку – танки, із зірками башти,
Висікали іскри з ворогових віч.
І не знала Галя, що тоді була ж то
Вже її остання біло-чорна ніч.
Утікали німці, як вовки голодні,
В місячному світлі білі, як мерці,
І село із білої зводилось безодні,
І мороз-гарапник хльоскав по ріці.
Ой навіщо ж вийшла до дороги хата?
Може, шкандибала та назустріч дню?
Вдарив білий привид, вдарив з автомата
По низеньких вікнах цівкою вогню.
Дірочки у шибці, як осині соти.
Ужалила в серце Галочку оса.
І знялись у простір щонайвища нота,
Розплелася сива в матері коса…
Й досі ходить мати, простяга долоні,
Щоб у них поклали правдоньку її.
І мене питає, чи не бачив доні,
Чи не забивалась в київські краї.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)