ОДУЖУЮЧИЙ
Мені б тільки перебути ці дні – дощові й сумовиті,
Мені б тільки позбутися нежданого лиха,
То я не хотів би більше нічого у світі,
Все був би коло тебе, моя жалібнице, не летів би нікуди й не їхав.
Мені б тільки не думати, скільки зостанеться непізнаного,
Та про те, який гарний світ залишу.
Все було рано та рано… А тепер уже пізно?!
А може, мені треба лише спокою та лісову птахо гамірну тишу?
А може, все це – дрібниці… ситуація настроєва…
Білі ангели почаклують, то воно й минеться.
Бо он, за лікарнею, шумлять вікові дерева,
І сонце вийшло в зеніт, таке молоде, аж сміється.
В сподіванні на краще ловлю кожне слово від лікарів,
І серце капосне до гарних сестер стукає небайдуже.
На диво, й жартую уже, мовляв, палати були колись у царів,
А тепер переважно вони у недужих.
І телефон час від часу вривається в моє безгоміння.
Дзвонять домашні й друзі. Слово по слову… те та се…
І на тебе скочуються валунами проблеми чиїсь і боління,
Ніби ти, і ніхто інший, маєш відповідати за все.
І в цьому вирі твої напасті стають манюніми, як наперстки:
Коли вмикаєш себе до житейського нурту,
То власні болі немовби йдуть на підверстку,
А основним текстом і тестом – справи гурту.
Тим часом засну, з рук випускаючи книжку…
Лікарі найкращі, – як мовить внучка: – Приходь, бо нема кому пограть на гармошці…
А Мамай ночами сидить коло мого ліжка,
Скрушно хита головою, мовляв, не такими були запорожці.
Та зміняймо ж уже ж лікарняний одяг на робочий!
Он ластівка стукнула у моє вікно, а далі й у двері,
Щоб не тільки дні, а й літа прийдешні мені напророчить…
Бачите, ось уже навіть мережу на папері…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)