МЕТАМОРФОЗА
Безмовний шлях попід безмовним садом
Лежить собі зажурено і кволо.
А я іду, шукаючи розради,
Притишеним та опустілим полем.
Думок не відриваю від землі
Ні навесні, ані в осінню пору.
Сьогодні ж, як перегуки в імлі,
Вони лягають на струну мінору.
Чимало смутку осені позичив
Цей день, що вийшов на дорогу ранню.
І листя сипав, як червінці, в вічі,
І лопотів: “Цінуй моє старання…”
Зійди, завісо слізної полуди!
Мені на цім шляху зустрілись люди.
Я їх уздрів на ближнім повороті
У чарівній усміхненій тривозі:
В добу великих зоряних польотів
Щасливих двоє їхало на возі.
І я відчув, як десь в моїх глибинах
Народжується днинонька погожа.
Ні, то не кетяги на горобинах,
А весняні цвітуть багряні рожі.
І то уже не довгі пасма клоччя
На вишеньці розвісили тумани.
У шлюбнім платті постать то дівоча –
Коханого шукає вранці-рано…
Мені від того сонячно-людського
Повеселіло на грузькій дорозі.
Здавалось, що ж там сталося такого?
То просто двоє їхало на возі.
(3 votes, average: 2,00 out of 5)