ДРУГА ДУМКА МАЛОГО
Одяг Олекса семи клинку-свиту…
Зігнали нас до нього на “освіту”.
Господарям то, видно, справа звична:
Запроданців робить з десятирічних…
Олексо, звіре! Тяжко я згадаю
Тебе і в пеклі, й на порозі раю,
Й свою неволю, сирітну і голу,
Й твою прокляту “початкову школу”.
Нагай, як змій, по наших спинах ходить,
Рудий тевтонець нами верховодить.
І сум, і глум гуляє в людській хаті,
Гуля й Олекса в німців на підхваті.
Олексо, кате! Ми ж бо не телята,
Ти ж знаєш, ми – червоні жовтенята.
Частуй, частуй нас різками з розсолу,
Не підемо в твою продажну школу…
А в наших класах гітлерівські коні
Стоятимуть до часу на припоні
І, дивлячись на довоєнні мапи,
Вивчатимуть гіркі свої етапи.
А поки варта гратиме у карти,
Вони трощити будуть наші парти
І плакатимуть, розпустивши гриви,
Коли хімічні вип’ють реактиви.
У коменданта в розмальовах бричка,
За бричкою біжить собача тічка,
А попереду тічки замість Рекса
Прудить, аж спотикається, Олекса.
Вибрикує він, лащиться, і тупа,
І гавкотом людей зганя докупи,
Туди, де зупинилася карета.
– Усім вручати фюрера портрети!
Були такі, що з ляку задкували,
Та нікуди тікать. Бери, бери…
Хоч потім дулі Гітлеру давали
Та матюки на згадку посилали,
А все ж бери, хоч душу роздери!
Нехай уже що буде, те і буде.
Закрутить літ тебе прийдешніх лет.
Та знай, що згодом запитають люди:
– А де отой дарований портрет?
Були такі, що кам’яніли з гніву
І голову – у руки, як в обруч.
Були такі, що кланялись поштиво,
Були такі, що брали обіруч…
Не візьмеш “дорогого подарунка” –
На шибениці витягнуть у струнку.
А візьмеш – є тепер тобі відзнака:
До тічки зарахований, собака.
О земле! Відведи це чорне горе.
О земле рідна! Мужності зроди.
А над селом ключами непокори
Вночі скрипіли шибениць ряди.
По тій страшній трагедії-розправі
До ранку пив Олекса в сільуправі…
Весна і воля. Рік сорок четвертий.
Над школою шумить багряний стяг.
Нам не судилось в лихоліття вмерти,
Ми ще на мінах зірвемось в ярах.
Іще на чорних крилах похоронок
Летітиме війни кривавий гук:
Ще іграшками будуть нам патрони,
Ще буде в нас безрукий воєн рук.
Він шикуватиме малих нечесів,
Щоб гімн новий співали у строю.
А тихий, смирний завуч наш… Олекса
Зворушливо утре сльозу свою.
Я й досі того не збагну достоту,
Як в круговерті визволених днів
Той виповзень із крові і болота
Уже радянських прославляв синів?!
Він пильнував у школі дисципліну
І лагідні усмішки роздавав.
А люди? Їх немовби в ту годину
Нечистий всіх нараз почаклував…
– Олекса кличе! – рознеслось по школі,
По класах тих, де був конячий стан.
Олекса так “по-батьківськи”, поволі:
– Клади на стіл, дитино, свій наган.
Уважно по мені очима човга.
У пазусі ж – іржавий пістолет…
– А може, ви мені на пам’ять довгу
Подарували б Гітлера портрет?
Він зблід як сніг, та не підвищив тону,
Не лютував, проклятий, не кричав,
Лиш духом буряківки-самогону
Мені в обличчя бридко засичав…
Іще не раз, не раз мені присниться
І школа, і безрукий воєнрук,
І той, що вкинув я в криницю,
Лиш не віддати б виродку до рук…
На другий день перед школярським строєм
(Щоб налякать малесеньких селюків)
Читав наказ Олекса про “героя”:
– За переїзд! У школу штрафників!
(Була й така – породження війни, –
У ній навчались “бісові” сини…)
…О малоліття час, години ранні!
Навіки пам’ять жаром пройнялась,
Як їли мої чоботи подрані
На горе матері таку веселу грязь…
А весни йшли, як поїзди в Одесу.
Співав нам думи в школі бандурист…
Це вже тоді, коли Олексу-Рекса
Відправили за дальній переїзд.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)