ЛАМПОЧКА ВДАЛИНІ
В безлюдній далині, самітна й одинока,
Жовтіє лампочка. Її слабки вогонь
Оточує навкольна тьма глибока,
Недобрий, хмурий шир, осіння оболонь,
А по западинах, мов чавуну уламки
Чи брухт безбарвних плит, розкиданих навкруж,
Мигнувши іноді в хитливім світлі лампки,
Сіріють контури розплющених калюж.
Скрізь настороженість. Ріка злобливо змовкла.
Заклякнув чагарник. Застигли береги.
Для кого ж світиться ця лампочка пожовкла?
Хто вийде поночі на вимерлі луги?
Хто даль перебреде, дрягви грузьке покрів’я?
Є тільки пуска тьми, загроза й самота,
Безлуння, і безмежжя, й безчасів’я.
Заціпенівши, ждуть на крик чийсь болота.
Але хто ж тут простяг живлющий струмінь дроту?
Хто зміряв відстані нестоптаних безмеж?
Чи не завчасно хтось почав тяжку роботу
Для світла перший стовп вбивати в грунт? І все ж,
І все ж хвала тому, хто клав крізь тьму і пустку
Надію і маршрут, орбіти і дроти,
Хто зважився ввійти в пил ядерного згустку,
В космічний вічний шторм наважився ввійти,
Над виром зір звестись, незмірну далеч змірять,
Заглянути в крутіж жадібних чорних дір!
Ти вмієш прагнути, і пізнавать, і вірить?
Не втолюй прагнення, не бійсь незмірних мір!
В незнане вгвинчуй мисль, як вихори спіральні.
То світ чи темний луг? То лампка чи зоря?
Вже менший острах твій, короткий простір дальній, –
Зростає й дужчає світіння ліхтаря.
(3 votes, average: 5,00 out of 5)