“Води із очерету хлюпавиця…”
Води із очерету хлюпавиця,
І місяця над очеретом ріг,
Дніпро, і сад, і сонна блискавиця,
Та неба синь, та синя сонь доріг…
Я не поквапився. Я знаю ціну крові.
Ні, я не той, хто власні греблі рве.
Я їх споруджую для віри і любові,
Хоча з боліт бугай біду мені реве.
Я не про те… Я здумав про зозулю,
Про місяць, і про тишу, і про сонь,
Про сонь і хліб, про хліб і про вогонь,
Про той вогонь, якому віч не стулю.
Бо все, що діється, що коїться в мені,
Що напікає нерви до біління,
Коли не відчуваєш вже, як в сні,
Ні щему ран, ані душі боління,
Коли вже думаєш: це твій кінець! кінець!
І, жахом схоплений, мерщій – бігом до себе,
Шукаєш руки, серце… ти – не мрець!
Навколо тебе дні твої під небом –
Все запала! Й твоя сумна мета
Тобі засяє знов в зажахане обличчя.
І – зводишся. І слово вироста
В єдине і палаюче закличчя:
Ні, ти не той, хто власні греблі рве.
Ти той, хто для добра, для волі і любові,
Ти для людини в людяному слові –
І хай бугай з боліт біду тобі реве.
1964
(2 votes, average: 2,50 out of 5)