ДНІ НЕЗРИМОГО СОНЦЯ
Володимирові Забаштанському
Кажеш:”Бачу”, – і жмуряться очі незрячі,
і проходить видіть нескінченний парад.
Знаєш, пишуть серйозні газети, неначе
є в проектах учених такий апарат…
Але то лиш проекти. До суті далеко:
може, рік, може, десять, а може, і вік.
Ти чекай. Хоч насправді чекати нелегко,
як пропалює сонце склепіння повік.
Та тобі не чекається. Роздуми щемні
опромінюють безвість мойого лиця…
Не барилися б тільки чоласті учені,
задум свій поскоріш довели до кінця!
Ти чекай! Ти живи на землі, скільки треба:
може, сто, може, більше затемнених літ.
Хай на грані життя – та побачити б небо
і воскреслого птаха забутий політ.
Кажеш просто, буденно і впевнено: “Бачу!”
Крізь осяяне серце проміння тече.
Вірю: бачиш, хоча навіть пальці незрячі
не стискають навпомацки дружнє плече.
Власні очі ладен би тобі я віддати…
А як чесно сказать, то неправда це. Ні!
Все віддав би тобі, наче рідному брату,
але ніч без кінця непосильна мені.
Я у сяєві днів надивився на небо –
зриме сонце жбурляє проміння-рої.
Власні очі ладен я віддати для тебе,
та потрібні тобі очі тільки твої.
Бо не звик ти дивитись чужими очима…
Дні незримого сонця шикуються в ряд.
Не ховаєшся ти за словами гучними
і не ждеш, поки винайдуть той апарат.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)