МОВЧАННЯ
…Він сказав (хай була та розмова пуста),
Що давно вже поезія в мене не та,
Що згасає мір жар,
Щось в собі я гублю,
І нещиро живу,
І бездарно люблю.
Що увесь я в минулому
Десь заскоруз,
Обережний – в думках,
В почуттях – боягуз…
А іще він сказав –
Це і справді страшне –
Що і ти вже не любиш,
Не любиш мене!
Може, сталося так:
Ні за що мене та й образили.
Ой, який я дивак!
Чом вважаю я так щоразу:
“Ні про що та й ні за що
Або просто в злобі”, –
Мабуть, думати краще
Так самому собі…
А тобі?
Може є щось приємне в ганьбі,
В тій, що хоче убить?
Не убить?
В тій, що хоче любить? Розлюбить?
Ну, то що їй тоді на заваді стає,
А чи власне сумління, чи серце моє,
Що у щасті тремтить,
А у горі мовчить,
Аби тільки тривогу твою не збудить.
Аби ти не збагнула, як важко мені,
Я вину приховаю свою у вині.
Буду пити, як біль, те тверезе вино,
Хай ти думати будеш, що винне воно.
Рятівливим мовчанням я світ зав’яжу
І нічого про нього тобі не скажу…
Ну, а потім і біль, і безбілля мине,
І ти знову захочеш збагнути мене.
І якось уночі, вже на схилку весни
Ти тихенько попросиш мене:
– Поясни…
Як же я поясню, що в моєму житті
Є людська моя віра,
Є друзі,
І ти,
Що у серці моєму, як в сплаві однім:
Вийміть щось із підмурку –
І хилиться дім.
В тім далекім маю,
В тім душевнім бою
Не зневіру, а віру свою і твою
Я мовчанням, собою хотів захистить…
Як я можу усе це тепер пояснить?
(2 votes, average: 4,00 out of 5)