МОВЧАННЯ
Ополудні ще теплий вітер хльоскав,
А осінь розплітала коси білі.
Ми школярі – воєнні переростки –
Ламали кукурудзу ув артілі.
Як вечір на село спускався димно,
То й ми в село спускалися возами.
І сповнювалось безгомінне Димине
Безжурними гучними голосами.
А з-поміж них, хлопчачих і дівчаток,
Один мені дзвенів якось незнаю,
Тривожно так і радісно, неначе
В глибоку таємницю я заглянув.
Співали по вечері, гомоніли.
Пішли в хати по четверо, по троє.
І я не знаю, як той голос милий
Віч-на-віч став зо мною під горою.
І мовчимо. Чому нам слів бракує,
Скажи мені, моя зірнице рання?
І дотепер голубкою воркує
В мені той час величного мовчання.
Морозна північ. Ясен місяць повен.
І очі вже заплющили оселі.
У море мрій несе нас диво-човен.
І тепло нам у батьковій шинелі.
Не прагнучи спочину, ні причалу,
Спливли миті, роки і епохи,
А ми собі стояли і мовчали…
Аж поки будимир не наполохав.
…Піду сьогодні в польові оркестри.
Десь тут моя сусідська мовчанка-дикість.
О степе, батьку мій, тополі-сестри,
Верніть мені велику без’язикість!
(2 votes, average: 4,00 out of 5)