МАЗЕПА IV
Був день за вікнами такий,
Коли сидіть в кімнаті жалко:
Блискучий, тихий і лунких…
Над нерухомим білим парком
Тремтіла синь, кричали галки,
І сніг летів, летів і танув
На чорних кучерях Івана,
Що по дорозі тих йшов
І тепло марив про любов,
Про дні, коли він на коневі
Побачить знов сади вишневі,
Там, ще колись малим він жив,
Почує дзвін монастирів
І шум привітної діброви,
Дівчат і хлопців чорнобрових
У хороводі молодім…
Там рідний край, там рідний дім.
А тут алеї нескінчимі…
Йому давно набридло вже
Життя розкішне і чуже
І Юзя з синіми очима,
Як усміх осені прощальним,
Задуманий і золотий…
Іван на себе тільки злий,
Що був такий сентиментальний.
Чужі героям почуття
Людини тихої, малої.
Їх вабить іншеє життя
У шумі радісному зброї,
Орлами думи їх летять,
Мов до вершини снігової,
До того, що дається з бою.
А що само до них іде,
Їх вабить на короткий день,
На мить. Бо кличе їх багрянь
Нових вражінь, де серце тане,
Щоб знов у пристрасті шукань
Іти до обріїв незнаних.
Так і з Мазепою Іваном,
Що до нових іде хотінь
І потопає в їх отруті…
В його душі, нічим не скутій,
Жіночі образи забуті
Живуть, як відгомін, як тінь,
І тільки про Вкраїну мрія
Над ними вічно пломеніє…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)