Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



МАЗЕПА XXIV

Цей спів – за кров, що у долину
Плила, подібно до ріки,
Коли столицю України
Обороняли сердюки.

З них кожний битися поклявся
За свій народ, за честь свою.
В полон ніхто з живих не здався,
І полягли усі в бою.
Чиї прокляття шепчуть губи?..
Чи ж проклянеш, мій краю, їх?..
Тягли на шибениці трупи,
Бо не було уже живих.

Не стало у героїв сили.
Та хто ж за це їх прокляне?
З наказу Меншикова діло
У тьмі робилося страшне.
Що одгримів валами мли,
Засяло сонце після бою,
І шибениці за водою
До моря скорбно попливли,

Одна за одною… Вкраїно,
Можливо, так і не було…
Прости за вигадку ти сина,
Що не забув своє село,
Що пив святу донецьку воду,
Де шахт копри і домн вогонь,
Що не забув свого народу
І йшов на смерть в ім’я його.
Не жертва я сліпа стихії,
Тваринних чвар, чуття свого.
Люблю я гордий люд Росії,
Та не люблю вельмож його.

Що гнали в бій народ, як бидло,
Щоб все загарбати собі…
Крові їм лити не обридло
Рабів руками в боротьбі.
Простіть мене, нещасні, любі,
Далекі жертви зла і мли!..
Себе, не тільки братні трупи
На шибениці ви тягли!..

Ви полили своєю кров’ю
Лани для пана, не села.
Поета ж вигадка любов’ю
Лиш продиктована була,
А не ненавистю до брата,
Що, як і ми, солоний піт
Лив у ріллю на кодло кляте,
Аж поки знищив панський рід
І руку нам простяг могучу
І з нами став, як ми, крилат,
Підвівши голову за тучі,
Великий наш російський брат!

Лиш гайвороння чорний клопіт,
Лиш гайвороння чорний жах…
Батурин знищено, і попіл
В глухих розвіяно вітрах.

А потім там, де Дніпр наш лине,
Де згас навік люльок вогонь,
Ядро нової України –
Січ – дочекалася свого…
Та дочекалась… Катерина
Аж за Кубань погнала нас,
В ярмо, що дерло й нашу спину,
І гордий запрягти Кавказ,
Щоб з нами він у рабстві гинув…
Про це слізьми писав Тарас.


МАЗЕПА XXIV - СОСЮРА ВОЛОДИМИР