ВЕЛИЧКО В ЖУКАХ. (Уривок із втраченої поеми)
Так от яка тепер вона,
Онука Хведора! Щоднини
Степами бродить, як мана,
І лет під хмарами орлиний
Проводить зором, крейдяна.
То йде, то спиниться, німовна,
Закам’яніє на горбі,
То сльози ллє, відчаю повна,
То знов на зарві у журбі
Безкраю пісню виливає.
Такого дня уже немає,
Що не ходила б у степи
Ця вбрана рутою царівна.
Горюй, покутуй і терпи,
Тужлива Мотре Жучеківна!
(Либонь, по матері…). Ачей,
Отець покійний, Кочубей,
І не впізнав би сумовиту,
Свою заплакану дочку,
Колись веселу і гнучку,
Що парубоцькому півсвіту
Будила кров, ятрила млость…
Гай-гай! Перевелось бувалля.
Не та, від соку пружна, брость!
Не та квітуча, гожа краля!
І до письмового стола
Колишній писар присідає.
Юнацьких сил уже немає
Прогнати хмурноту з чола.
Скрипить перо, скрипить гусине –
Про битви, чвари, татаву,
Про те, коли дейнецтво псине
За гроші славило Москву…
Сидить похилений Величко,
На Мотрине поглядне личко
І знов – до пер і до листків,
І знову пише, пише, пише
Сказаніє про козаків.
Хай слава спомини полише
Нащадкам – на віки віків!
А за вікном – вітри юрбою
Та діти граються у Січ:
Ростуть, готуються до бою…
Пливе життя, як день і ніч.
Запоріжжя, 1943.
(3 votes, average: 2,00 out of 5)