ІЗ “CREDO”
Ми помремо, вітри скелети наші
Поточать, пилом над лісами рознесуть.
Уже стискає груди тяжко кашель,
І не промовлю з уст пісень красу.
Така і доля – тільки перегасом.
Як сумнжо скрізь! І ради не даси.
Задумаєшся неспокійно часом
І затріпочеш, мов листва осик.
Чому ж не так, як серце хоче, просить?
На щастя – сум, і тіні – на осонь.
Піду на сіножаті і на роси,
Щоб супокійно відпочила скронь.
О грай же, грай, коханий цимбалисте,
Щоб дні весни мої зі струн злітали!
Ішли вони під вихором імлистим
І гинули в житті, в юрмі потали.
Не шкодував, не скаржився нікому,
Хоч німо дух ридав понад полями.
Світів любов, знайому й незнайому,
Я зустрічав, як сумовиту пляму.
О грай же, грай, щоб струни голосили
І захлиналися, як я в полоні!
Загину з піснею, в борні безсилий,
Та не схилю розпаленої скроні.
Віддам усе, щоб звуки полилися,
Сердечні звуки в щирім рокотанні.
Від Віленських озер до журного Полісся
Я розіллю себе й загину у Нірвані.
Так грай же, грай, коханий цимбалисте,
Щоб дні весни мої зі струн злітали!
Ішли вони під вихором імлистим,
О краю дорогий! Дорогами потали.
1925 (1941)
(2 votes, average: 4,50 out of 5)