CОН
Мені приснився неймовіринй сон.
Я брів полями сивого Славути,
Дніпровий син, Славутич молодий,
З доріг далеких повернувшись радо
На землю предків, прадідів, батьків.
Шалена радість коливала груди,
Росло веселкою круте чоло.
Коли я, ставши на майдан Богданів,
Перехрестився на Софії храм.
Стояв я довго, згадуючи мандри,
Буддійські храми, осяйний Банкок
І краснобрамний синтоїзм Кіото,
І – наче спів – Лутфаллову мечеть,
І бурі капища жаркої Яви,
І боговитий австралійський чад,
І каліпуджі вогкої Калькутти,
І давніх коптів різьблені хрести.
Надхненне диво князя Ярослава
Мене вітало в дзвоні молитов –
Свого герольда, Січі правдоносця,
Що спрагло звідав п’ять материків…
Мені здавалось, Григорович-Барський,
Немов онука, обіймав мене;
І посміхався приязно-суворий,
На костур спершися, Сковорода.
Раптово з хорів я почув, – Бортнявський
Хвалу нащадкові дзвенів, гримів.
І сам Тарас, крокуючи на Київ,
Жадав послухати синьовітній звіт,
Мовляв, чужого скільки научився,
Свого на скільки в світі відцуравсь…
І в цю величну, тріумфальну пору,
У цей щасливий, неповторний час
Якась юрба пройшла переді мною,
Московським ревом оглушивши дзвін.
Немов прозрівши, я навкіл побачив
Своїх киян… із говором чужим.
Вони спішили на спортову площу,
Палкі й гучні “болільники” м’яча,
І хитро-мрійно з кожної петлиці
Лобатий вождь – із кожного значка –
Дивився, наче глузував спроквола
З покірних тьмі, обдурених хохлів.
І в мить коротку – не змигнути оком! –
Увесь майдан перетворивсь як стій
В спортову площу імени Хрущова
(Чи Брежнєва, та суть не в іменах,
А в самій суті!). Станув на воротях
Орденохватний Колька Шеремет,
Хамота виринув правофланговим,
Лівофланговим – Ванька Чорнодід,
Що всім єством за другу рідну мову
Аж розпинався – й першу геть забув;
Став центром нападу воскреслий Кравець –
І вгору жухнув темношкірий м’яч!
Та що за диво? Не м’яча метнули –
Моя безкровна, стяга голова
Від ніг до ніг – ударена – літала.
Горлав Хамота: “З-попід споду бий!”
Кричав і Кравцев: “Падбівай наскамі!!”
А Шеремет підкидував: “Лови-и-и!!!”
Пекельна гра тривала безугавно,
І падав м’яч – безкровна голова, –
Кружляв і гупав об майдан Богданів,
Що аж хропів бронзовотілий кінь,
Гривань Хмельницького… “Дурний Богдане,
Дивись очима, пильно придивляйсь!” –
Корив Тарас. Мазепа клекотав,
І вів кінноту Отаман Петлюра,
Полкам козацьким даючи наказ:
“Рятуйте м’яч!” І я прокинувсь…
Погнав по тілу крижаний мороз,
Промчало полум’я… І я окликнув:
– Рятуйте голови! Нехай мозки
Ненатлим смерчем продуває вітер!
Хай палить серце збурений борвій!
Нехай Микол Холодних осторога
Холодним Яром топить кригу душ!
1970
(2 votes, average: 5,00 out of 5)