ПОРТРЕТИ З УЯВИ
Пробилася дорога в холодах,
Гукнула прямо з отчого порога.
Стрічає мама із портрета строго
І величаво – що то молода!
Коли ж це так – не щедро на слова?
Еге ж, вгадаю. Бачиться по всьому –
На полі, в ланці. Літо тридцять сьоме.
Стахановка якраз і ланкова.
А це пізніш. Блідий мадонни лик,
В крайках зіниць тривога підколодна.
Якраз тоді вродився він, голодний, –
Мій повоєнний сорок сьомий рік.
А тут оце проводила. Зима…
А це – вночі, як на лихе приснився.
А тут з прощальним словом “повернися”.
А це – уже посивіла сама.
А ось якраз співають півні треті…
Все менше строгих ліній на портреті.
То штрих сльози, то болю слід ламкий.
І раптом, розчахнувши свіжу раму,
Мені на груди головою мама
Упала: а діждалася-таки!
З городу – з бадилинком вбігла прямо:
– Час не портретний, і не к часу рама.
Весна – картоплю кинути спіши –
Рідні, далеким родичам, сусідам,
Собі (поміж півнями і обідом),
А потім прислухайся до душі, –
Сказала тихо. І замкнулась рама.
І тиша похлинулася німа.
Весна. Біжу в город. В роботі мама,
У раму мамі ніколи.
Нема!
(2 votes, average: 5,00 out of 5)