ПАВЛО ПОЛУБОТОК. Поема

Полуботку-Полуботку,
Наказний гетьмане!
А хто ж тобі гетьманськую
Булаву дістане?

Полуботку-Полуботку,
Голубе-соколю!
А як же ж ти підіймешся
За козацьку волю?

Полуботку-Полуботку,
Рідная дитино!
А як же ж ти ізійдешся
З вражим Вельяміном?2

Не питайте, хто Павлові
Булаву добуде,
Є у нього Україна,
Є у нього люди.

І пішли вже Семен Рубець
І Василь Биковський3,
Лиш чекайте, що то скаже Цар
Петро московський,

Нема царя в Московщинї,
Десь у Тегерані4;
Але посли й туди за ним –
І вже в Астрахані.

І за море, за Хвалинське5,
Листи посилають
Та у царя серед бійки
Гетьмана благають.

А тим часом і Вельямін
Листи посилає6
Та до царя московського
Стиха промовляє:

“Що робити, – каже, – царю,
З тими козаками?
Либонь, вони хотять знову
Битись з москалями!

Шумить-гуде Україна,
Козаки гукають,
А найбільше Милорадич7
З Маркевичем8 грають”.

І подумав цар московський,
Та й із Тегераня
Серед зими свої листи
Шле до Астраханя,

Та й і каже українцям:
“Почекайте, люди,
Повернуся в Московщину –
Тоді все вам буде!

Але за то й мене тепер
Послухайте, діти,
І п’ятнадцять мені тисяч
Козаків пошліте!

З Милорадичем пошліте
В Ладогу п’ять тисяч,
А з Маркевичем до Хреста
Пошліть десять тисяч!”9

І пішли сумні козаки,
Нічого діяти…
“Зато, – кажуть, – ми гетьмана
Будем живо мати!”

Та не ворон же то чорний
Із соколом б’ється,
То Вельямін з Полуботком
За права дереться.

І обидва Петра-царя
Просять розсудити.
І говорить цар московський:
“Нічого робити!

Треба, – каже, – Полуботка
В Петропіль10 зазвати
І тут йому по-московськи
Правду розказати!”

І з Савичем11 і Чарнишем12
Павла викликає,
Але Павло послів собі
Вперед посилає.

І прибули у Петропіль
Посли молодецькі:
Полковники Данилович
І Петро Корецький.

Бунчуковий Володьковський
І судець Грабенко,
І військовий з ними писар
Завзятий Ханенко13

Та й говорять: “Царю!
Візьми собі Вельяміна,
Візьми нашу кару;

Судці твої московськії
Нас добра не учать,
Багатого обдирають,
А бідного мучать.

Козаків за хлопів мають
І гризуть гетьмана…
Було за Богдана?..

Ти говориш, що Хмельницький
Сам царям прирадив,
Щоб московський воєвода
На Вкраїні рядив;

Але Павло Полуботок
Не ховає слова,
Він говорить: “Що там, – каже,
Батькова умова!

Спершу, царю, піднови ти
Нашу давню волю,
Щоб ми самі судилися
Помежи собою;

Щоб ні стольник, ні боярин,
Ані воєвода
Не питали, не судили
Нашого народа;

Щоб козаки самі собі
Розправу чинили,
І, де три їх, щоб два собі
Третього судили.

І всі царі московськії
Теє право знали
І за нього своє слово
Царськеє давали.

Та й ти давав, ясний царю,
Як ізбирав раду,
Як давав нам у гетьмани
Пана Скоропаду14

Чого ж тепер на Вкраїні
Воєводи стали,
Чого права козацькії
И вольності пропали?!”

Незабаром за послами
Й Павло прибуває
І з Чарнишем і Савичем
К царю підступає.

Підступає, дає листи,
Просить за Вкраїну,
Але, знати, й Павло прибув
В лихую годину:

Ані Петро, ні бояри
За нього не дбали,
Його листи за Вкраїну
Під сукном лежали.

І чекає Павло місяць,
Ба й другий чекає,
Ба й чекає місяць третій –
Цар не закликає.

“Почекай же, – Павло каже,
Їдна мені доля,
Але стане й тобі хроном
Козацькая воля”.

І останнє своє слово
Цареві готовить;
І приходить з старшиною
І до нього мовить:

“Знаю й бачу тепер, царю,
Що ти без причини
Підійнявся на погибель
Мої України.

І всі царськії укази
Хочеш попалити,
І всі вольності козацькі
Хочеш потопити.

І козаків, як худобу,
На роботу гониш,
І над ними “Вічну пам’ять”
По болотах дзвониш…

І гетьмана обирати
Нам не позволяєш,
І судити судців своїх
З Москви посилаєш!

І нас судять без закону,
Без всякого права;
Чи вже ж тобі за то, царю,
Буде яка слава?

Але нехай мені буде
Вільно і сказати,
Що нічого тобі, царю,
З України ждати.

Україна – не дитина,
Вона волю має,
А вільного не неволя –
Правда пригортає.

Тепер кажи мені, царю,
Хоч залізо терти,
Хоч у тюрмі холоднії
Із голоду мерти;

Усе їдно мені, царю,
Тілько б не видати,
Як та бідна Україна
Буде пропадати!..”

І стиснув Петро зубами.
“Шкуру, – каже, – здерти!”
Але трохи одумався:
“В тюрму аж до смерти!”

І у тюрмі Петра й Павла
Разом з старшинами
Обіллявся Полуботок
Дрібними сльозами…

Обіллявся не за себе,
А за Україну
Та за своїх товаришів,
Що без долі гинуть.

Та не довго ж Павло плакав.
Заслаб, помирає…
Цар доктора посилає –
Павло виганяє.

“Нащо, – каже, – життя моє
Назад повертати,
Коли я не можу долі
Батьківщині дати?”

Петро сам іде до нього,
Щоб перепросити,
І дає йому лікарство,
Просить його пити.

Але Павло Полуботок
Йому промовляє:
“Дармо, царю; ти не вернеш,
Що вже погасає…

Живо-живо Павла й Петра
На світі не буде,15
Тоді обох нас розсудять
Правдивії люди…”

8 июня

1 Полуботок Павло Леонтійович (близько 1660 – 1724) – наказний гетьман Лівобережної України (1722 – 1724), у 1706 – 1722 pp.- чернігівський полковник.
Прагнучи зміцнити привілейоване політичне становище української старшини і забезпечити за нею монополію гноблення трудящих України, домагався від царського
уряду відновлення права виборів гетьмана і ліквідації найвищого адміністративного органу України – Малоросійської колегії, створеної 1722 p. з наказу Петра І у
Глухові. Ув’язнений Петром І, помер у Петропавловській фортец в Петербурзі.

2 Вельямін – Степан Лукич Вельямінов, царський бригадир (військовий чин, середній між полковником і генералом), президені Малоросійської колегії. Відзначився службовими зловживаннями.

3 І пішли вже Семен Рубець i Василь Биковський… – Після смерті гетьмана І. І. Скоропадського (1646 – 1722) П. Полуботок послав військових товаришів С. Рубця та В. Биковського у Москву до царя з проханням дозволити вибори гетьмана. Проте посли до царя не були допущені.

4 Heмa царя в Московщині,||Десь у Тегерані… – У 1722 – 1723 pp. Росія вела війну з Іраном.

5 І за море, за Хвалинське… – У староруських літописах
Хвалинським називалось Каспійське море.

6 Aтим часом іВельямін||Листи посилає… – С. Вельямінов особисто зустрівся а Петром І 1723 р. в Москві після
повернення останнього з Персидського походу 1722 p.

7 Милорадич – Михайло Ілліч Милорадович, український поміщик, за походженням серб, у 1715 – 1726 pp. –
гадяцький полковниц.

8 Маркевич – лубенський полковник.

9 …В Ладогу п’ять тисяч,|| А з Маркевичем до Хреста || Пошліть десять тися ч!” – Царський уряд використовував козаків на будівництві каналів, оборонних валів та фортець, зокрема Ладозького каналу біля Петербурга та фортеці святого Хреста на Каспійському морі. Козаки працювали безкоштовно і через важкі умови роботи масами гинули або ставали каліками.

10 Петропіль – Петербург.

11 Савич Семен – генеральний писар України.

12 Чарниш (Черниш) – генеральний суддя.

13 Ханєнко Микола Данилович (1691 – 1760) – український поміщик, генеральний хорунжий (1741 – 1760).
1723 р. разом з П. Полуботком був звинувачений у зраді і заарештований у Петербурзі; звільнений 1726 р. У 1738 р. брав участь у поході російського війська на Крим. Написав щоденники “Діаріуш” та “Щоденник генерального хорунжого Чиколи Ханенка 1727 – 1753 pp.”, які містять відомості з історії України 20 – 50-х років XVIII ст.

14 Скоропада – І. І. Скоропадський.

15 Живо-живо Павла й Петра На світі не буде…” – ГІ. Полуботок помер 29 грудня 1724 p., а Петро І – 8 лютого 1725 p.

(3 votes, average: 3,67 out of 5)