Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







8. ПАВЛО В БАНКОКУ

351
Минає час – немов тече ріка!
Минає зло, але й добро минає.
Хоча дзвенить епоха гомінка, –
Цей панта рей, минання неокрає,
Немов система, вірна і струнка,
Для нас останню пісню доспіває.
Я часто мрію, в передсмертний час
Доп’ю вино життя – як мед чи квас?

352
Коли, сягнувши Дантового віку,
Я епопеї ще не докінчу,
Скеровуй, Музо, розповідь велику
В бездонну прірву чорного плачу.
Нехай тоді, серед відчаю й крику,
Душа ридає, тьмариться ввічу,
Дарма що я, новітній українець,
Пройшов життя – як давній флорентинець.

353
Не всім дано від Бога вищий дар
Єство питомне вилити назовні.
Та рвімо темряву старих котар
Мечами пер, поети правдомовні!
Бо хто сторониться своїх отар
(Пробачте, плебсу), бувши напідповні,
Того в безсмертя час не забере,
І він лише печерником помре.

354
Павло, стоявши в золотім Банкоку,
Мовчав, узятий в соняшний полон;
Пливли човни, заквітчані, в затоку;
І люд гудів і брів без перепон;
Дивились гордо, крізь ошать високу,
З дугастих вікон без тонких заслон
Король Сіяму й красна королева,
А баржа рухалась – як вигин лева.

355
Спливав, як повідь, висмаглий нарід;
Пойняті плинністю, побожні люди
Перед очим йшли, немов убрід, –
І хвиля спокою, знамення Будди
(Що так сумирно оглядав свій рід,
Засіяв в храмів звихрені споруди),
Павлові плани мила в голові –
Такі прадавні і такі ж нові!

356
Він бачить скрізь ошатнену еліту,
Блактнокровну, рухами плавку,
Ясним, каратним золотом облиту.
Немов метелики на поплавку,
Вона в човнах ясила славень літу
І, як намисто в красному разку
Чи самоцвіти, хвильно-опалеві,
Творила трон своєму королеві.

357
Король поважно, впевнено сидів,
Підводив руку з білої кабіни –
На вірний люд, на храми й поготів…
І вмить Павло, визвольник України,
Із ким Григорій диспути вже вів
Про шляхту й герб (і павича пір’їни!),
В душі почув пошану потайну
До тих, що люблять предківську ману.

358
Премудрий владар, провідник народу,
Що знає подвигів таємну суть,
Любов людей приймає в нагороду,
Яку від серця вибраним несуть.
І так триває з роду і до роду,
Бо вдячні правнуки шукають путь
До зваги прадідів, що без старіння
Із покоління йде у покоління.

359
“Життя тривалого державний лад, –
Павло спроквола просвітляв Гаврила, –
Немало має радісних принад…
Яка стабільність! І руйнівна сила
Монгольських нападів, лихих бравад,
Її з основ не зрушить. Серцю мила,
Душі відрадна, мислями осяйна
Оця коронна, гарна сторона.

360
Немає тут повстанського хаосу,
Не ллється гнівно невгамовна кров.
Рахманну згідливість, в обув’ї й босу,
Веде шановна влади корогов.
Нехай лихий зазнав би злого чосу –
Я за таку державу й без обнов!” –
Палкий Павло захоплено доводив,
Перед Ват По, Гаврилові на подив.

361
Високі храми конусами веж
Угору рвалися в паркий серпанок,
Де крізь безхмарну синяву безмеж
Проходив радісно сіямський ранок,
Священне сяйво золотих пожеж
Ллючи на Будди-Емеральда ганок.
І сарн гінких рогаті голівки
З дахів дивилися на люд пливкий.

362
А на причалі, в чаріній затоці,
Дзвінкий привіт монархові гудів.
З усіх усюд на супротивнім боці,
Довкола храмів Будди й поготів,
Клонили голови на кожнім кроці
Смагляво-темні, схожі на кротів,
На свято прийшлі, скупомовні люди…
“Але для кого? Короля чи Будди?” –

363
Павло питався. Знати відповіт
Не легко гостеві. Монарх – як Будда,
А Будда – як монарх! Такий цей світ!
І тут ніяка таємнича злуда
Не вдіє дива. Папороті квіт
Ще тут не цвів, як храмова споруда.
Павло твердив: “Серед сіямських доль
Король – як Будда, Будда – мов король!”

364
І далі вів: “Шануючи гетьманців,
Як той Григорій, ревний монархіст,
Я згоден визнати (без голодранців,
Кого настрахує єднальний міст
Від бідних парій до богів-обранців),
Що найголінніший державний хист
У свій обмежений партійний світик
Не втисне краще й промітний політик.

365
Чи може бути більший паритет?
Державний дух своє народне тіло,
Яке не зносить навісних тенет,
Кріпить буттям, завжди молоділо
(Таке гуторив не один поет!).
На це шляхетне і розумне діло
В своїх байках, де істина тверда,
Клав повну рацію Сковорода”.

366
Гаврило слухав. Та слова Павлові
Йому не легко йшли до голови.
“Поглянь на ті орнаменти перлові,
Дивись на ці обірвані лиштви…
Доречний паритет!” На цьому слові
Народоправства речник бойовий
Всміхнувся дружньо і додав глуздливо:
“Ще треба взнати, що воно за жниво”.

367
“Чи так, чи сяк, – погоджувавсь Павло, –
Знаття не шкодить. Я не проти нього.
Але якби-то город і село –
Ген-ген від ратая з клина співного
До шахтаря, кому ввесь вік гуло, –
Злютити в силу, що текла б розлого…
Григорій слушности багато мав,
Коли обстоював єднання прав”.

368
“А хто над ними? – приставав Гаврило. –
Монарх чи вождь? Республіки прем’єр?
Чи то який нелюдський заправило,
Як от тепер, у тім СРСР?
Покласти голову під мотовило
Не буде пізно навіть у четвер…” –
Завзято мовив лагідний херсонець,
Народоправних мислей охоронець.

369
Але Павло, бентежний, не вгавав –
І вже збирався перейти в дебати,
Коли ревнуло покликами слав –
І з баржі вийшли, на поріг палати,
Стрункий король, що владно поглядав,
І королева, що могла здолати
Чарівним усміхом побожний люд
І землю, й небо, й вихори споруд.

370
У золотому німбі маєстату
Коронна пара звільна перейшла,
Надавши величі річному святу.
Довкільних джунглів незникальна мла,
Що обгортає зелень сивувату,
На мить якусь, у приступі тепла,
Себе в той час мов світлом осіяла,
Яке зроняє тільки сонць навала.

371
Раює в сяєві дзвінкий Банкок,
Ряхтить затоки, блисками сріблясті.
Снує дива казковий городок,
І зацвітають на зеленім листі,
Немов каратні плетива ниток,
Струмки від сонця, верховинно-чисті.
Мандрівцю! Хоч-не-хоч, а вибирай,
Дилему звідавши, – Банкок чи рай!

372
Немов покриті перами жар-птиці,
До храму йшли розмаяні жінки.
А по боках ошатнені дівиці
(Чий довгий погляд, іскрами яркий,
Кресав зірки – з-під молота і криці!)
Ставали ніжками на хідники,
Що повз високі й благосні споруди
Вели й вели до Есмеральда-Будди.

373
Пречисті сходи, з мармуру, лягли
Перед осяяним емаллю входом.
Два велетні, із бронзи, як могли,
Стояли гідно між пливким народом,
Що в храм валив, покликаний, коли
Священнодіє вівтар; корогодом,
Пославши зори на Готами вид,
Застигли всі – ряди каріятид!

374
Стоявши тихо, кожен тут молився,
Вбирав очима Сяйво Головне.
Немов Еней із Трої, мовчки злився
Хмурний Павло, що й слова не утне.
Зненагла й сам неначе відмінився,
Коли збагнув сумляння потайне:
Перед лицем Учителя стоявши,
Чув серцем рай, що приступав назавше.

375
Із храму вибрівши, мандрівники
Пішли довкола по двору вздовж муру.
У кожній ніші височів стрункий
І білий-білий, мов найстарший гуру
(Кого безплатно возять візники),
Той самий Будда – на приставку буру
Усівшись, усміхом вітав ущерть:
“Шануй народження, життя і смерть.

376
Ці три тривання, триєдина бгава,
Тобі, людино, посейбічний світ
По вінця сповнюють – як дужа слава.
Додай шість гідностей, шість параміт,
І ти нірвану знайдеш, нелукава.
Тоді сіятиме, як правди цвіт,
Нірманакая, цнотами багата,
Що ллється в дух добірного – аргата”.

377
“Так от де виплекано сатву, суть! –
Павло допитливі поширив очі. –
Її в серцях, як лагоду, несуть –
І сяють ласкою слова пророчі”.
Гаврило вибухнув: “Чи верть, чи круть –
А я у тім словеснім узороччі –
Хоч як не бийсь – пуття не доберу:
Невченим жив – невченим і помру”.

378
“Не прикидайсь тією простотою,
Що тільки й знає кавуни в житті, –
Додав Павло, – тривалістю святою
Буття стирає риси несвяті…”
Мандрівники, пойняті яснотою,
Зайшли в автобус, по своїй путі.
І, переїхавши проміжок добрий,
Попали в двір, де зухи доять кобри.

379
П’ятиметрова, бронзова змія
В порожній ямі скручено лежала.
Спустивсь юнак, проява із прояв,
Хапнув за шию… Смертоностні жала
З пащеки ринулись, як течія,
Та ця баталія недовго грала.
За мить на блюдце, втиснуте у рот,
Злилась отрута – ліки від журбот.

380
У кут відкинута, колує кобра.
А той факір, незляканий цілком,
Передає немов мара хоробра,
Дорогоцінне блюдце з “молоком”
Угору старшому. Як та цинобра,
Пащека зяє. І кроля шматком,
На спис настромленим, її вкриває
Факір… а люд полегшено зідхає.

381
Ще мить – і той химерник нагорі
Стоїть і п’є якесь рудаве пиво.
Серед юрби, в шпитальному дворі,
Забравши в кобри ескулапське жниво.
Пора й пуститися на якорі,
Якщо роботу покінчив щасливо.
Спиняй, зухвальче, зваги пароплав –
Лягай і спи, мов кобра, межи трав!

382
Пішов мороз попід чутливу шкіру
Паням, панянкам, навіть юнакам.
Павло й Гаврило, кинувши довіру,
Дали свободу гнучим язикам:
“Змія захмелена була не в міру”.
“Вона дається впевненим рукам!”
Та неподатливі на спір мандрівці
Злилися з натовпом, що плив, як вівці.

383
Нова пригода сталась на лавках.
Проходив слон із вантажем на спині.
На нім сиділи корнаки в чалмах
І молотком, немов на верховинні,
У тім’я стукали. А по боках
Звисали важко закордонні скрині.
Сіямці знали, нетутешня прянь
Готує учті мандалайську п’янь.

384
Павло наблизивсь… І нечиста сила,
Піднявши спритно хоботом бриля,
Його з Павла наткнула на Гаврила.
Сміялись люди, гупала земля,
Така весела – жартів натворила!
Корнак подумав, – хай душа гуля:
Сьогодні радісно чи сумно завтра –
Лише б не гасла мандрівницька ватра!

385
Вона палала. Промітний Павло
До серця кожну замикав іскрину.
Коли повернуться в своє село,
Близьку до серця, дальню Україну,
На любе, прадідне таврійське тло,
Він знайде радісно свою родину –
Тоді-то буде спогадів, розмов
Про Схід, слона, і кобру, й корогов…

386
О ватро мандрів! Палахке багаття –
Живного духа полум’яний дар!
Кріпи ясою молоде завзяття,
Торуй дорогу в далечінь до хмар,
Ненатлі сумніви рубай на шмаття,
Щоб не спиняли, як бреде бідар,
І не родили чорного вагання
Коли вже вигасне снага остання.

387
В нову дорогу вів мандрівників,
Надхненно нагливши за рухом сонця,
Могутній поклик, як луна віків,
До тих земель, що кличуть оборонця
І ждуть визвольних відусіль полків.
Павло й Гаврило, два звитяжні гронця,
Ідуть на Захід, їдуть і пливуть,
Щодня долаючи незвичну путь.

388
Предвічний Тат на джунглі Мандалаю
Недбало кинув нескінченний шлях.
Верстай зелену далину безкраю,
Суши сорочку – при теплі в кахлях.
Коли ж бракує красного розмаю
В Калькутті вбогій, нишпори в полях –
І за копу неповновартих рупій
Купуй горіхи в чорній шкаралупі.

389
Багато дива твориться в світах –
По Каджураго, Агрі, Варанасі.
Куди б не линув перелітний птах,
Який потужних не зазнав би пасій,
Чи по японських не бродив містах,
Гостривши зір на всі ліпоти ласі,
Такого міста, як сяйний Банкок,
Не обминуть його крило і крок.

390
Про нього спогад радісно ростиме,
Бо ні Гонконг, Тайпей, Тегран, Багдад,
Ані Каїру мито невситиме
Таких казкових не дають принад.
Нехай довіку славою густиме
Нью-Йорк чи Лондон, взяті навпопад, –
Вихрасті храми дивного Банкоку
Печать на серці випекли глибоку.

391
Павло й Гаврило дух мандрівника
Несли в серцях, немов димучу смирну,
Що розливає пахощі, п’янка.
Шехерезади розповідь незмірну
Немовби чули. Наче з лотока,
Пискнув Павло газель неоковирну;
Коли довкола сяяв Ісфаган –
Бери бальзам і прикладай до ран!

392
Коли стояли над Каспійським морем
Чи смакували в чайхані ікру,
Один твердив: “Лише ходи прискорим –
І я з лиця сльозину туги втру”.
“Невже це тут, прибитий лютим горем, –
Питався другий, – воду, як мару,
Веслом скородив засланий Шевченко?
Загнались ми в чужину далеченько!”

393
А темні хвилі під покровом хмар,
Живі горби, понуро бутнявіли.
Це тут носив найбільший слова дар
Сумний Тарас, від горя помарнілий,
Але нескорений. Горів, як жар,
Каравсь, не каючись, обвагітнілий
Думками віщими. Палкий поет
Душею рвався із чужих тенет!

394
У Вифлеємі чи в Єрусалимі
Молились ревно два мандрівники.
Коли в Бейруді на ливанськім димі
Шкварчали смачно ситі шашлики,
Вони кріпили, слабістю видимі,
Свої тіла. І пахіт нешвидкий
Дурманив лоскотом чуткого носа
Серед юрби, що йшла, чорноволоса.

395
“Подарував Учитель Магомет
Голодним байдам смаковиту страву, –
Павло вихрасто мовив, як поет, –
Тепер лише б добути на приправу
Картоплі миску з парою котлет”.
“Та ще й борщу, що всім борщам
на славу!” –
Додав Гаврило. І бурчав живіт,
Що надовкола безборщівний світ.

369
“Нарешті, Павле, Царгород, Атени
Не за горами. А в печі слов’ян –
Густі супи, червоні та зелені
Борщі, поливки, кулешу казан,
Ковбасні кільця та важкі печені…
Уже ніяка Тора чи Коран
Нам не казатимуть, що їсти й пити,
Коли статуру треба підкріпити”.

397
Гай-гай, мандрівці! Таж і я згадав
Азійські мандри і шлункові корчі
Від тих алепських неясних потрав,
Що не скеровують шукання творчі
На поетично-видавничий сплав.
Нехай нікому гази тілоборчі,
Як то мені, не смажать печінок, –
Лише дається узнаки Банкок.

398
Я бачив теж у порошистій Патні,
Коли зайшов під нависи крамниць, –
Якийсь індусик, на ваги неладні
Змію обдерту кидаючи ниць,
Фунтами важив – земіндари владні
Ставали в чергу і боки янгниць,
На гак наткнуті, холодно минали,
Бо з-понад патиць м’ясом гордували.

399
За спинки змій малої довжини,
Що ще звивалися попід ножами,
Вони платили три такі ціни,
Як за баранину… І без піжами,
Упрівши, бігав жилаво-міцний
Меткий гендляр гадюками й вужами.
Та ще й припрошував: “Тільця – як рай!”
А я бурчав: “Що край, то обичай!”

400
Чотирисоту в пісні цій октаву
Кінчаю тим же світом, повним див.
Думки вдягавши в сатву золотаву,
Чи я ж тобі, читачу, догодив?
Пробач мені, що викладав про бгаву
На себевияву старий мотив.
Почавши довгу повість від Банкоку,
Скінчив, заходячи в Босфор-протоку.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


8. ПАВЛО В БАНКОКУ - СЛАВУТИЧ ЯР (ЖУЧЕНКО ГРИГОРІЙ)