ТАЄМНИЦЯ ВОДИ
Я ішов стежиною у полі.
Сонечко пекло несамовито.
Ну а поле рівне, як стільниця,
ні ярка ніде, ані струмочка.
Я ішов і мучився від спраги.
Поспішав. Десь там, за видноколом,
у саду старому польовому,
пригадалось, бачив я криницю.
Довго ще стежиною петляв я
і таки дістався до межів’я.
За кущем духмяної шипшини
трав’яна долина починалась,
де колись у затінку зеленім
пив я чисту воду-студеницю.
Я продерся крізь гачки шипшини
і завмер від подиву і болю.
Це вже був не сад, а кладовище.
Кладовище мертвої природи,
над яким рожево, гордовито
будяки цвіли, мов яничари.
і трухляві стовбури стояли,
мов камінні цвинтарні надгробки.
Вічна пам’ять саду…
Але ж є ще,
є криниця з тихою водою!
Зазирнув я в пустоту криниці –
і забув про спрагу, про знемогу…
Сухо, млосно дихала темрява,
у якій – ні крапельки живої,
у якій ніщо не хлюпотіло,
лиш над мохом коники сюрчали.
Всохла з туги за людьми криниця,
захлинулось джерело намуло,
повернулось у глибінь землиці
і навіки в камені заснуло.
(3 votes, average: 2,33 out of 5)