6
Там, де зеленавий Прут
В’ється попід скелі,
Оленя взяли в полон
Вояки дебелі.
Він потрапив у капкан
Коло водопою.
Впав, сердега, й закричав,
Як дитина, з болю.
Вояки зв’язали вмить
Оленеві роги.
Міх широкий, мов каптур,
Одягли на роги,
Щоб ніхто не бачив їх,
Щоб не знали люди,
Звідки золото король
Добувати буде.
В замок оленя везли
В клітці, як опришка.
В двір загнали, звідкіля
Не втече і мишка.
Мур високий наокруг,
А на мурі – вежі,
А в тих вежах – вартові,
Невсипущі стежі.
А між нами в шість рядів –
Дротюги колючі.
Висять клоччям у дротах
Передерті тучі.
І погрозливо стримлять
Довжелезні піки.
“Ну, – подумав Злоторіг, –
Я пропав навіки”.
Втім, почулися здаля
Срібні звуки сурем.
Почалася метушня
За двором похмурим.
Виструнчились на стіні
Злякані сторожі.
І зайшов у двір король,
А за ним – вельможі.
Під пахвою ніс монарх
В’язочку люцерки,
Що для оленя була,
Як для нас цукерки.
– На, – сказав король, – бери,
Їж, моє звірятко.
В мене житимеш як пан,
Сито, мирно, гладко!
Будемо тобі носить
Найсмачнішу їжу,
А за те з твоїх ріжків
Я монет наріжу.
Олень, голову свою
Опустишви долі,
Тяжко слухав, і мовчав,
І корився долі.
Стовпилися навкруги
Двораки й магнати.
Взявся власноруч король
Роги обтинати.
Слуги пилку подали,
Скриню на монети.
І зітхнув Золоторіг:
“Де ти, друже, де ти?!”
Закладають, мов ярмо,
Колодки на нього,
Щоб не бився він, бува,
З болю навісного.
Мовчки і смиренно стій,
Наче деревина,
Що, не зойкнувши, вогонь
Стерпіти повинна.
Дзвонять, дзенькають, дзвенять
Золоті червінці.
А за ними тишкома
Сльози – навздогінці.
“Недаремне плачеш ти,
Нещасливий бранче;
Вже не буде так тобі,
Як бувало ранше.
Буде сіна, і трави,
І вівса доволі,
Буде все, роганю мій,
Та не буде волі.
Зроблять паничі тобі
Золотенькі ясла,
Щоб лиш зірка лісова
В тебе в серці згасла,
Щоб не звабили повік
Буки срібнокорі,
Щоб давав ти обтинать
Золото в покорі”.
Думав так про себе він
У хвилину скрути.
Що ж робилося навкруг?
Того не збагнути!
Графи, принци, паничі,
Слуги, пажі, кловни
Б’ються, повзають, кричать –
Божевілля повне.
Той пролазить уперед
Хробаком, той – рачки.
Кожен хоче більше взять
Золотої трачки.
Розпалився і король,
Швидше ріже роги.
А пани опилків пил
Злизують з підлоги.
Так язиками беруть
Злото, як магнітом.
Не вони, а той метал
Верховодить світом.
Олень дивиться на них,
Та йому невтямку,
Що насправді він король
В цім похмурім замку.
Він не знає ще, яка
В нього міць грізна є,
І, розжаханий, тремтить,
Мало не конає.
Поглядає на мечі,
Палаші, стилети.
В думці кличе пастушка:
“Де ти, друже, де ти?!”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)