8
Ось Василька одягли
В білосніжні шати.
Музикою має він
Короля втішати.
Має грати, як монарх
Сяде повечерять.
Слухала чарівну гру
Вся придворна челядь.
А були незрячі там
Слуги і служниці.
Наче тіні навкруги,
Тихі, смирні, ниці.
Як лиш королеві зір
Чийсь не до вподоби,
– Вибрать очі! – він кричав,
Пінячись від злоби.
Набурмосений сидів,
Ніби крук на жердці.
Думу помсти пастушок
Заховав у серці.
Та не забарився час
Волі і розплати.
Знов збираєтсья тиран
Гроші нарізати.
Сам, радіючи, бере
Пилку й скриню з ніші.
Видно, роги є нові,
Більші і ясніші.
Знов зібралися пани,
Принци-злотоноші.
– Хочеш бачити, малий,
Як ми робим гроші?
Стрепенулося хлоп’я,
В серці страх кигиче.
– Хочу, хочу, пане мій,
Мудрий мій владиче!
– Ми, – відказує король, –
Показать охочі.
Тільки потім ти даси
Виколоти очі.
Це за доброту мою
Буде нагорода.
Згода, хлопчику, чи ні? –
А Василько: – Згода…
Як до оленя зайшли,
Він йому і каже:
– Не давайся в колодки,
Бий це кодло враже!
Бий сміливо, бий в лоби,
Бий, гати, гаратай!
Не дивися, де король,
А де пан глашатай.
Бий розгонисто підряд,
Бий, не бійся смерті!
Чи не бачиш, як вони
Золотом зажерті?
Не заб’ють вони тебе,
Вір мені, роганю.
За копійку кожен з них
Вип’є калабаню.
Я Василько. Я твій друг.
Слухай мене, друже,
Покажи їм, з чого кат
Кляті гроші струже!
Олень пастушка пізнав
І йому повірив
Розігнався і почав
Бити бузувірів.
Він їх бив, тусав, колов,
Лупцював рогами,
Поперекидав усіх
Догори ногами.
Вистрибом по них ішов,
А вони лежали.
І валялись коло них
Піки і кинджали.
Боронитися ніхто
Не подумав навіть.
Дряпнеш звіра, а король –
Зварить чи задавить.
Сам король не бився теж –
Серце мав захланне:
Вбити звіра – тож рости
Злото перестане!
А Золоторіг товче,
Місить груда й чола.
Скільки панства там було –
Все лягло довкола.
(Дещо, правда, піднялось
Із тії неслави,
Але те було навік
Скручене й кульгаве).
Розлетілось, розбрелось
Воїнство хоробре.
Королів указ воно
Пам’ятало добре.
“Хай, – гадали, – звіра вб’є
Королівська криця,
Ми не хочем за пусте
У котлі вариться.
Хто живий, рятуйсь, тікай
Швидше якомога.
Доки в плечах ти не вчув
Золотого рога!”
Зникла миттю з-над стіни
І дозорців рота.
Брами отвором стоять,
Навстіж – всі ворота.
Спритно вискочив пастух
Оленю на спину.
І майнув Золоторіг
В рідну полонину.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)